Розділ 42

Зміїний Хвіст

Крізь сон почула Дара, як оголеної шкіри ноги щось холодне торкнулося. Сонно на ліктях піднялася, а тоді очі її враз розширилися. Щиколотку вже повільно обвивала холодна та слизька змія. Навіть закричати Дара не змогла, лиш повітря хапнула, відчуваючи, як од страху задихається. Змія загрозливо зашипіла і її роздвоєний на кінчику язик промайнув перед Дариними очима. В наступну мить маленькі, але неймовірно гострі зуби вп’ялися в ногу трішки вище щиколотки. Дара нестямно заверещала, в паніці хапаючи змію за голову, але чим міцніше стискала слизьке тіло, тим гостріше та болючіше вгризалися леза зубів у її власну плоть.

На крик до світлиці ввірвалися два воїна, а за ними вбіг захеканий Їжак. Він припав до Дари, помічаючи змію, котра обвивала її ногу та не полишала свою мертву хватку.

— Дівчинко, не рухайся, заради богів, — заблагав Їжак, волосся її торкаючись, а тоді кивнув одному з воїнів.

Парубок заніс свого меча, одним махом зрубуючи змії голову. Дара заверещала ще голосніше, але воїн мав неабияку спритність, бо ногу її навіть не зачепив. Кров змії забризкала білизну ліжка та сорочку Дари, навіть на руки Їжака потрапила. Дара відчула нудоту, а в голові запаморочилося так, наче вона з горба скотилася. Їжак знову торкнувся її чола, а тоді наказав негайно привести Бериславу та травниць. Один з воїнів побіг, а другий присів поряд з Дарою.

— Тут будь і за княжною дивися, а я зараз вернуся, — наказав Їжак суворо.

— Отруту висмоктати треба, — промовив схвильовано воїн.

— Знаю, — гаркнув Їжак і швидко рушив зі світлиці. — Знаю я!

Не блукав по хоромам, не довго ходив по двору, бо побачив Соловію, котра сиділа на кам’яній лаві, обличчя рідким сонячним променям підставляючи.

— Ти! — закричав не тямлячи себе од люті Їжак й направив на неї вказівний палець. — Ти одна у воєводстві на зміях знаєшся.

— Чому ж, — всміхнулася Соловія. — І воєвода наш знається теж.

— Нащо княжну занапастила? Чи тобі геть розум потьмарило? — Їжак стиснув її руку. — Сказав воєвода, як волосина з її голови впаде, то голови вже не носити жодному з нас.

— Бо вона руки до мого простягла, а ти знаєш, хто моє зачепить, тому край вже! — прошипіла, точно як та змія, Соловія.

— Що ти верзеш, дурисвітко? — очі Їжака розширилися.

— А ти не бачив? Знаєш же, що Велерад тепер лиш нею дихає. Бачив би ти, як він нею милувався біля воріт в ніч, коли вони рушили до Вовчого Урвища. Оберіг свій віддав! — процідила крізь зуби і красиве обличчя спотворилося. — Жаль, що не став той оберіг у нагоді. За добу княжни вже не стане й воєвода знов мені належатиме.

— Що то за змія? Кажи! — прошипів Їжак відчуваючи, як холодіє десь біля серця. — Чи мені по воєводу посилати?!

Соловія на те лиш розреготалася, мов божевільна. Відштовхнув її від себе Їжак і чимдуж кинувся назад до хоромів. Час на години пішов вже і життя княжни залежало тільки від волі богів.

Світоград

Такого болю, що груди стиснув, Велерад ще не відчував. Наче невидима рука його серця торкнулася, стискаючи так, що аж кров полилася, вириваючи назовні. Спробував вдихнути глибше, але біль не послабився, спробував взагалі подих затамувати, біль незмінним лишився.

Горислав помітив, що з північним воєводою не те щось, під’їхав до нього, бо вже всі по конях були:

— Воєводо, тобі зле? Ти зблід весь.

Велерад відмахнувся, гриву коня стискаючи, та скочив у сідло, намагаючись дихати мілко та швидко. Обернувши голову на північ, туди, де прихований скелями, височів Кам’янопіль, Велерад подумки заблагав Світодара захистити Дару. Оберіг свій благав її захистити.

Горислав незадоволено хитнув головою:

— Велераде, ти мені такий не подобаєшся. Може тобі…

— Що? Під деревами бій перечекати? — гаркнув Велерад. — Ти при своєму розумі зараз, княже?

Горислав мить ще дивився на нього, а тоді змахнувши рукою, наказав вирушати.

Прямуючи лісом Горислав все думав над словами, почутими від гінця з Зеленцвіту. Порадившись між собою, він та воєводи вирішили, що то все ж на правду схоже. Злат доводив, що Радан хоч і молодий ще зовсім, але вірний своєму слову та честі, до того ж він Відану до Зеленцвіту привіз, а то найліпший доказ.

Не давала Гориславу спокою думка про те, що Відану Орій за Местислава віддав, а слова, що вона йому обличчя пошматувала, а він її відшмагав… Кров Гориславу від того кипіла, злість та гнів замість неї по венам струменіли і жадав Горислав розплати. За все і з усіх.

Ті ж самі емоції відбивалися й на обличчях В’ятковичів та Метальника і це вселяло в Горислава надію, що винні таки будуть покарані.

Ліс на очах порідшав, враз до болю знайомі стежки та балки показалися. Жаль відчув Горислав, а разом з ним і ще безліч емоцій. Тіло наче саме, незалежно від його наказу, рвалося вперед, бо там під замком була матір, там мордували людей, котрі були важливі для нього, там на престолі сиділо чудовисько, котре він понад двадцять років вважав братом, й котре знищувало все, до чого торкалося.

Горислав перевів погляд на Велерада і той ствердно кивнув. Час настав. Горислав звів вгору свій меч, а тоді повільно направив його вперед — на Світоград!

Велерад розділив своїх воїнів на лівий та правий фланг: він очолив один, а Матейко другий, Злат та Горислав опинилися в центральній кавалькаді найсильніших та найвправніших північних воїнів, котрих відібрав Велерад.

Жестами Велерад вказав наступати і воїни помчали до воріт городища.

Незворушно лежала на ліжку своєму Прямислава і лиш у бік вікна дивилася. Якби не легке дихання, від котрого ледь здіймалася грудна клітка, то могло б видати, що вона вже мертва лежить. Мілада присіла поруч і змочивши шматок полотна у холодній криничній воді, приклала до її шиї.

— Край мені вже, так? — прошепотіла Прямислава відчужено. — Відчуваю, що вже край.