Розділ 43

Світоград

Лиш на мить, на одну коротку мить, засумнівався Горислав у своєму рішенні, дивлячись на білі фортифікаційні стіни Світограду. Розумів, що після битви вже не будуть вони такими білими, вже ніщо таким як раніше не буде. Подумки питав поради у батька, бо в душі не був впевнений, що вірно чинить, але згадуючи про вбивство Білощита та Радогора розумів, що зобов’язаний. Справа вже навіть не у виконанні батькової волі була і тим більше не в престолі, його Горислав ніколи не прагнув. Справа була у помсті за двох хоробрих воїнів, котрі загинули через чиїсь амбіції, у помсті за невинну дівчину, котру він кохав, у помсті за матір, в чиїх жилах текла кров древнього роду, цілованого богами. Справа була у помсті за люд, котрий не мав того спокійного та розміреного життя, котрим жив при Гострозорі і мав жити при Гориславові.

До Горислава під’їхав Злат, а за ним і Уміла.

— Вони не збираються виходити за ворота, оборону триматимуть, — промовив Злат. — Местислав розуміє, що його воїни стомлені.

Горислав нічого не відповів, лиш уважно дивився як наступало військо, з кожним новим кроком наближаючись до воріт Світограду.

— Поки ворота зачинені, вони в безпеці. У нас нема пристосувань аби видертися на стіну, — Злат крутнув головою. — Так ми тут до завтра вертітися будемо.

— Ти інше рішення бачиш? — спитала Уміла.

— Ні, він не всидить за стіною, — стиха промовив Горислав. — Ось побачите!

Местислав сам підійнявся на оборонну стіну і оцінив військо Горислава. Потім на Квіта глянув:

— Що скажеш?

— Якщо ворота відчинимо, вважай, Світоград впав, — відповів напружено Квіт.

— Якщо не виступимо, вони ті ворота розтрощать, — відповів Местислав.

— Ти хіба бачиш у них таран? Я нічого окрім піших воїнів з мечами та списами не бачу, — відповів ще більш напружено Квіт. — Ти непоправну помилку зробив, що Лучника вбив. Хоч розумієш, що воно означає?

— Я наказав кинути його в темницю, ви не впоралися, то довелося по-іншому чинити, — прошипів Местислав. — Якби він був живий, то стріли його воїнів були б зараз розвернуті на нас. Що не розумієш? Його малий решту війська Гориславу на підмогу веде, вони тут скоро будуть. Орія нема, чисельність наших воїнів стане меншою і тоді точно вже край.

— Хто Орія відіслав? Якої мари? — не стримався Квіт. — Ти або керуй та роби все як треба, або упивайся ненавистю до Метальника та втрачай все, до чого так важко та довго йшов.

Обличчя Местислава перекосилося від злості і він наказав лучникам стріляти:

— Основна ваша ціль он той вершник на вороному. Стріляй!

Квіт невдоволено хитнув головою:

— Без Орія втратимо Світоград. Північні воїни тобі не лісове військо, якщо не вдержиш ворота, то за декілька годин тут все кров’ю спливе. Одумайся!

— Йди й простеж, аби Рудобород не розпатякав, про те, що Лучник мертвий, — прошипів йому на вухо Местислав і знову спрямував свій погляд на потік стріл, котрі вже летіли на Гориславове військо.

Велерад незворушно сидів на чорному скакуні, котрий вилискував на яскравому сонці, та пильно споглядав силует у срібних латах на оборонній стіні. Без сумніву сам байстрюк то був. Побачив Велерад, як той віддав наказ стріляти, а тоді чіпкий його погляд зосередився на одній зі стріл, що летіла просто на нього. Блискавично в його пальцях бартка опинилася і на відстані витягнутої руки вістря прийняло удар металевого наконечника на себе. Відлетіла стріла од топірця і на траву впала. Повільно Велерад голову підвів та своїми густо профарбованими очима поглянув на оборонну стіну. Просяяли ті очі точно у хижака, що до нападу готується, а вуста звіриний оскал прикрасив. Розвів руки в сторони Велерад, стискаючи у одній свою бартку, й повільно направив обидві на ворота.

З моторошним бойовим кличем помчали північні воїни до воріт, на диво вправно та спритно уникаючи стріл, що оберемками сипалися з оборонної стіни. Загупотіли топірці, рубаючи деревину, котра залізом окантована була. Полетіли щепки на всі боки. З десяток воїнів вгору свої щити підняли, захищаючи побратимів з топірцями від ворожих стріл.

— Навіщо вони те роблять? Хоч дерево й пошматують, кована решітка залишиться, — здивувався Злат, на Горислава поглядаючи.

— Якщо роздроблять деревину, крізь решітку можна буде проникнути та ворота зсередини відчинити, — в голосі Горислава прозвучало захоплення.

Велерад знову звів очі до оборонної стіни і запустив бартку просто в Местислава. Так все швидко сталося, що Местислав навіть не зрозумів. Топірець над його головою пролетів, збиваючи з захисного шолома вінець. Якби не зметикував Квіт та не потягнув його вниз в останню мить, то не було б у Местислава не лише вінця, а й голови б теж вже не було.

Скосивши погляд до своїх воїнів, Велерад побачив, що вони вже встромили у дерево списи, забиваючи їх обухами топірців та розхитуючи. За кілька хвилин були пробиті перші отвори і воїни взялися трощити ворота зі ще більшим запалом.

Местислав кинувся до іншого боку оборонної стіни, наказуючи своїм воїнам приготуватися до наступу. Квіт стиснув його руку, але Местислав шарпнувся вперед, відштовхуючи його. Почувся протяжний скрип розпатраних воріт городища.

Велерад повернув коня до Горислава:

— Княже, вони наступають.

— Ми готові їх зустрічати, — Горислав стиснув свого меча та поглянув на Умілу. — Ти ще можеш повернутися у бік Кістяного лісу.

— Ні, княже! — заперечно хитнула головою вона.

— Тоді тримайся біля мене, — наказав і раптом всміхнувся.

Уміла ковтнула нервовий клубок і зручніше перехопила меча.

Щойно ворота прочинилися, як звідти кинулися воїни Местислава з викриками до бою. За якісь лічені хвилини задзвеніли мечі, глухо застукотіли сокири та топірці, засвистіли списи і кров гаряча полилася.

Велерад озирнувся довкола, витягаючи свій другий топірець.