Розділ 44

Зміїний Хвіст

Здивувалася Дара тому, що болю не відчуває більше. Розплющила очі і роззирнулася, але місце, в котрому опинилася, не впізнавала. Довкола, куди не глянь, тільки сизий туман простягався. Випростала Дара руку вперед, спробувавши щось намацати, та лиш порожнечу хапнула. Повільно звівшись, глянула на свою постраждалу ногу, але там і сліду від гострих зміїних зубів не лишилося.

Наче незряча від непроглядної темряви, виставивши руки вперед, крізь туман, Дара йшла, не розуміючи куди саме.

— Даро? — голос видався таким рідним, але давно вже забутим.

Вона роззирнулася і раптом туман перед очима розсіявся. Зойкнула Дара, тремтячі долоні до вуст притуляючи. Навпроти неї, лагідно усміхаючись, стояв Гострозор.

— Батьку? — врешті прошепотіла. Здавалося, по щокам котилися сльози, але торкнувшись пальцями обличчя, Дара відчула, що шкіра суха.

— Доню моя золота, — він ступив крок до неї, проводячи пальцями по контуру вилиці, але не торкнувся.

— Я померла? Ми вже у володіннях Темнолики? — спитала приречено.

— Це інше місце, — Гострозор роззирнувся, розкидаючи руки в сторони, — та вже десь близенько.

Дара здивувалася його вбранню. Він був у полотняній сорочці, вишитій материними руками, без зброї та своєї мантії, в котру його спорядили по смерті.

— Батьку, де твій меч? — спитала.

Гострозор знов їй ласкаво всміхнувся:

— Тут зброя вже нікому не потрібна, квіточко. Тут вже нема воєн, тут вже ніщо мирське не важливе. Тут тільки роздуми та спокій.

— Ти знаєш, що у князівстві діється? — здавлено спитала Дара, йдучи поруч з ним вздовж оповитої туманом стежки. Здавалося, вони лісом йдуть, але він Дарі Кістяний не нагадував.

— Знаю, — зітхнув Гострозор, — та змінити нічого не можу. І ти не можеш.

— Тихомир мертвий. Білощита та Радогора Местислав вбив, — Дара аж затрусилася вся.

— А ще Благомира, Владолюба, Яромира та Любаву, — сумно відповів Гострозор.

Дара навіть йому відповісти нічого не встигла, бо наступної миті серед туману на галявині побачила Благомира з розпоротою горлянкою, котрий лежав на траві, тоді Владолюба, що намагався скинути з обличчя невидиму подушку. Образи моторошно розсіювалися, зникаючи у тумані, а тоді змінювалися іншими. Дара бачила Любаву, котра бовталася у Стрімкій, тягнучи руки вгору, тоді Білощита, з шиї котрого булькотіла та пінилася кров, потім Радогора, який падав на землю, прошпигований десятками стріл, а вкінці Яромира, що стояв навколішках, притискаючи долоні до закривавлених грудей, проткнутих мечем.

Від жаху Дара заплющила очі і труснула головою, а коли розплющила їх, мертвих поряд більше не було, окрім Гострозора.

— І це ще не край, дитино, — прошепотів він.

— Горислав живий? А Вінцеслав? Мама?  — Дара звела до нього нажаханий погляд. — Якщо їх тут нема, отже вони живі.

— Поки що, — Гострозор повільно ступав стежкою, дивлячись перед собою. — Але ти до всього готова бути маєш.

Дара зупинилася, руки до грудей притискаючи:

— Велерад? Що з ним буде?

Всміхнувся Гострозор, дивлячись на неї:

— Зі всіх, кого ти могла б хотіти і хто хотів тебе, ти вибрала похмурого північного Метальника. Даро, чому?

— Я не вибирала, — Дара відвела погляд. — Боги його для мене обрали. Не на щастя, а на біль мій та розпач, але іншого не хочу…

— Ти забажала Велерада на Гориславів день біля Священного провалля. Пам’ятаєш? І він тебе забажав. Боги ваше бажання почули, — Гострозор знову провів рукою по її щоці, лиш контури змальовуючи, але не торкаючись.

— Краще вже мені не повертатися, — прошепотіла Дара, стискаючи кулаки. — Я з тобою лишуся. Нащо мені жити в світі, де він поруч, але не мій?

— Нащо йому жити в світі, в котрому тебе нема? — Гострозор знову сумно всміхнувся. — Ти хіба того хочеш?

Дара раптом помітила, що туман починає згущуватися.

— У тебе є вибір: чи ж ти повернешся, чи ж таки зі мною лишишся. Думай, доню, добре думай.

— Але спершу мене ще вислухай, — почувся ще один голос десь за Дариною спиною і від того голосу вона аж стиснулася вся.

Берислава міцніше руку Дари стиснула, з острахом на Їжака поглядаючи:

— Не врятуємо вже.

Їжак схилився над Дарою, заглядаючи в потемніле обличчя. Вона була мокра від поту, волосся розпатлалося та до щік і шиї прилипло, тіло судоми корчили. Стискаючи й розтискаючи кулаки, Дара кликала Велерада. Спочатку тихо й не чітко, а потім голосніше та впевненіше повторювала його ім’я.

— О! Мила щебетушко, нема його тут, — втираючи мокрі очі прошепотіла Берислава. — Був би, сам з тебе ту отруту б висмоктав, але нема.

— Невже то правда? Невже Соловія не збрехала? — Їжак відступив, спиною до стіни притискаючись. — Невже справді воєвода в княжну закоханий? Якщо так, то на світі ще на дві нещасні душі більше стало.

— Мій бідний хлопчик і бідна наша княжна, — Берислава в чергове протерла обличчя та шию Дари шматочком змоченого у трав’яному відварі полотна. — Вона ж у печеру ходила, питала, чи живий він. За те Істоті косу свою віддала, за відповідь. Бідні, бідні діточки обоє.

Їжак знову оглянув ногу Дари. Кров з укусів сочилася вже не темна, а звичного кольору, навколо двох крихітних ранок утворилося округле почервоніння і шкіра в ньому була ще гарячіша, аніж її чоло та шия:

— Може щось ми не так зробили? Може отрута ще в її тілі лишилася?

— Бачиш чисту кров? Нема в ній отрути більше, всю ми її випустили, — відповіла Берислава. — Я не знаю, чого вогневиця в її тілі досі гуляє. Ой, Їжаче! Кажу, не врятуємо вже.

Їжак стиснув кулаки, знову до обличчя Дари придивляючись. Здавалося, воно марніло й темніло на очах. Вона забилася в судомах, сухими вустами повітря хапаючи. Затрусила головою, розметавши волосся по подушці, знову Велерада покликала.

За дверима почувся шум та гамір. Їжак кинувся відчиняти, на порозі помічаючи захеканого воїна: