Легенда про втрачене князівство

Розділ 45

Зміїний Хвіст

Не помітити Орія та його кінний супровід Велерад не зміг би, бо місцевість, по котрій вони неспішно поверталися, складалася лише з горбистої кам’янистої території, на котрій де-не-де пробивалися кволі поодинокі бур’яни. Перехопивши упряж коня, Велерад, витягнув з-за поясу свій тесак з подовженим лезом і примружив очі, намагаючись роздивитися, чи є поміж них Дара. Здивувало, що воїнів поверталося досить багато. Знаючи своїх хлопів, Велерад був упевнений, що вони покладуть всіх, окрім, хіба-що, Орія та Кия.

Як не придивлявся Велерад, але Дари таки не побачив. Знову в грудях боляче обпекло, забиваючи подих, та він витіснив тривогу десь аж на задвірки свідомості.

Орій одинокого вершника теж помітив, але навіть не спробував потягнутися за своєю булавою. Навпаки, знов сум його охопив. Дивуючись самому собі, він відчув до Метальника співчуття.

Так, все що сталося за останній час, добряче змінило світосприйняття певно кожного з воєвод.

Врешті подорожні порівнялися і кілька митей мовчки дивилися один на одного. Бачив Орій в очах Велерада непідробну тривогу, котра геть не нагадувала звичайне хвилювання за сестру шанованого Метальником князя. Бачив Велерад у очах Імлистого подобу співчуття та сум.

— Ми зброю сховали, Метальнику, — врешті повільно мовив Орій. — Тому й тобі свою тримати не варто. Не нападатимемо.

Велерад мовчки дивився на нього, краєм ока слідкуючи й за рештою воїнів, але всі як один сумирно сиділи на своїх конях.

— Думаю, ти вже зрозумів, чого ми тут, але певно ще не розумієш, чого без княжни, — продовжив далі Орій і голос його раптом тріщинами пішов. — Скажу тобі те, що маю сказати Местиславу — нема вже в цьому світі княжни.

Горло Велерада судомно стиснулося й він навіть не зміг слово мовити.

Орій одразу помітив те, чи не вперше в житті Метальника таким бачачи:

— Отрута зміїна княжну вбила. Як та коли це сталося не знаю і не має вже те для мене значення.

Кров відлила від обличчя Велерада і він лиш міцніше руків’я тесака в долоні стиснув.

Орій кивнув воїнам їхати далі і ті, обминаючи Велерада, попрямували в бік Світограду.

Орій же під’їхав до нього ближче й додав:

— Багато дурного ми наробили і гірко, що у підсумку постраждали ті, хто не винен був. Мені жаль, Велераде.

Так і не почувши відповіді, направив свого коня слідом за воїнами Орій.

— Оминай Світоград, — раптом хрипко мовив Велерад не озираючись, — Горислав там вже.

Пришпорив коня Велерад і помчав наче до пекла. Озирнувся йому вслід Орій, подумки слова подяки промовляючи, а тоді викрикнув своїм воїнам брати шлях на Імлисту Пустку.

 

— Воєвода! Воєвода тут! — хлопчина, котрий з оборонної башти прибіг, ледь дихав, а на його обличчі справжній переляк відбивався. — Кінь під ним ледь живий, а він не в собі здається.

Їжак з жахом на Бериславу поглянув, а тоді з Дариної світлиці кинувся у сіни, аби перехопити Велерада та встигнути пояснити хоч щось перед тим, як він княжну побачить.

Берислава руки тремтячі на грудях схрестила відчуваючи, як по щокам сльози котяться. Чогось згадався той страшний день, коли померла Милодана. Як несамовито кричав тоді Велерад, як трощив усе, що потрапляло під руки, і ніхто у Кам’янополі не наважився його зупинити та заспокоїти.

Їжак біг у сіни так, як не бігав ще певно ніколи у своєму житті. Відштовхнувши вартового, що крутився біля вхідних дверей, вискочив на ганок бачачи, як Велерад стрибнув з коня і швидким кроком прямував до хоромів.

— Боги, змилуйтеся! — прошепотів Їжак, повітря повні груди набираючи. — Боги, допоможіть нам всім!

Велерад навіть не глянув на нього, мовби Їжак прозорим раптом став. Рвучко широкі двері відчинив.

— Воєводо! — Їжак кинувся до нього. — Воєводо, послухай!

Не звертав уваги на нього Велерад, вже підіймаючись кам’яними сходами до світлиць.

— Благаю, зупинись хоч на мить, — ледь не заплакав Їжак. — Воєводо! Я тебе молю, вислухай.

Ледве Їжак руку на плече йому опустив, як Велерад різко обернувся та схопивши за комір, вдарив нещасним об стіну, лиховісно в очі зазираючи своїми: потемнілими од гніву та болю.

— Ми намагалися… Ми все зробили… Ми… — Їжак ковтнув, хапаючи повітря.

Відштовхнув його Велерад од себе. Вмить ногою настіж відчинив двері до світлиці так, що ті заледве з петель не злетіли.

Відскочила від ліжка Дари Берислава і забилася в найтемніший куток.

В декілька кроків Велерад подолав відстань від порогу до ліжка. Торкнувся тендітної руки Дари своєю, схилився вдивляючись в її обличчя, чола торкнувся.

— Між світом живих та мертвих вже три ночі, воєводо, — прошепотів Їжак, зупинившись на порозі та до одвірка прихилившись. — На нозі зміїний укус. Кров з нього досі сочиться, а вогневиця тіло не покидає. Згорає княжна.

Велерад відкинув простирадло, присідаючи на край ліжка, і повільно розв’язав полотняну пов’язку. Кутик рота його сіпнувся, коли він оглянув укус. Почервоніння навколо слідів від зубів вже почало чорніти. Змалював пальцями рану Велерад, не торкаючись, і обережно стер шматочком полотна кров, що знову засочилася.

Дара раптом стиха видихнула його ім’я.

— Вона вже й не марила останню ніч, — пожвавилася Берислава, але миттєво знову посмутніла.

Велерад ніжно погладив Дарине сплутане волосся і приголомшено відмітив його довжину.

— Княжна до Істоти ходила. Питала, чи живий ти. Косу за те віддала, — схлипнула Берислава. — Я не мала казати, але вона так боялася, так боялася…

Знову Дара ледь видихнула його ім’я, моторошно затихаючи.

— Я тут, — прошепотів Велерад, схиляючись до її вушка. — Я поряд.

Ще раз Велерад оглянув рану, стираючи кров, а тоді повернув голову до Їжака:

— Чисте полотно неси, медовуху, свічку запалену…

Їжак закивав головою бачачи, що Велерад на мить затих:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше