Легенда про втрачене князівство

Розділ 47

Зелена Рівнина

Тихо стало у Зеленцвіті. Тихо, незатишно та сумно було навкруги. Не радували більше око яскраві кольори навколо та духмяні пахощі, не ніжив слух плескіт в озері та шум струмочків. Не усміхався Раданові люд навколо, як зазвичай, бо на обличчях кожного туга та печаль застигли.

Ладозора у Головному залі не показувалася, біль свій від втрати тяжкої ділила з жінками з челяді за вишивкою та іншими жіночими справами. Певно саме тоді, а не в бою чи ще до нього, зрозумів Радан, що не його, а він тепер втішати мусить. Хотів того чи ні, чекав чи ні, але найбільше воєводство Благодатної Землі йому перейшло і за нього тепер відповідав головою та серцем.

А серце молодого воєводи геть неспокійним стало. Боліло воно, пекло, здавалося, кровоточило навіть, невидиме людському оку.

Блукав Радан Зеленцвітом сумний та зажурений, місця собі знайти не міг. Врешті пішов до озера аби змити з себе втому та важкість, що невидимим каменем на шиї висіла. Вже у прохолодну воду пірнув, коли раптом краєм ока помітив рух якийсь. Меч на березі залишився і Радан кинувся з води.

— Воєводо, не лякайся, то лиш я, — долинув до нього голос Мальви.

Радан побачив її дещо далі від того місця, де кинув сорочку та пояс зі зброєю.

— Ти що тут робиш сама? — здивувався.

— Твоя матінка відпускає мене до озера одну. Я не думала, що ти сюди о цій порі прийдеш, — Мальва сором’язливо відвела погляд, аби не витріщатися на його оголений торс.

— Я й сам не думав, — Радан повільно вийшов з озера і вода струмочками потекла по його штаням на босі ступні. — Коли важко на душі, то вода мене трохи заспокоює.

Мальва кивнула, сумно зітхнувши, і простежила, як він на траву сідає, підставляючи красиве обличчя яскравим сонячним променям.

— До Світограду повертаюся, княгиня наша просила й тебе привезти, — промовив після короткої паузи. — От тільки ще не вирішив, коли саме поїду. Певно вже завтра.

— Речі мої при мені, коли скажеш, тоді я й готова, — Мальва невпевнено озирнулася на всі боки, а тоді присіла поруч з ним. — Радане, чи то пак, воєводо, ти мене не раз з біди виручав і не раз допомагав, я для тебе те ж саме зробити хочу. Скажи, що тобі так болить, що тебе непокоїть? Знаю, розумію біль твій від втрати батька, що за Благомиром тужиш досі, але ж іще щось є.

Радан усміхнувся їй, ласкаво по щоці пальцем провівши:

— Ти теж не раз мені допомагала: своєю присутністю, своєю підтримкою, своєю сміливістю та самопожертвою задля інших. Ти знаєш, що ти мій вірний друг?

Мальва усміхнулася йому щиро й невимушено:

— Честь для мене велика, воєводі другом бути. І як за друга я за тебе хвилююся дуже.

— Не треба. Повір, Мальво, я зумію собі раду дати. Мені час потрібен. Тільки трохи часу і все на свої місця стане, — все ще усміхаючись продовжив він.

— Гаразд, — Мальва звелася на ноги. — Не буду тобі заважати більше. Якщо надумаєш поговорити…

— Я знаю до кого можна звернутися, — продовжив Радан киваючи.

Мальва всміхнулася йому та швиденько попрямувала у бік городища. Радан дивився їй вслід відчуваючи двоякість всередині. Йому й хотілося поділитися з кимось тим, що в душі вирувало, але й не хотілося, щоб жодна жива душа про те навіть здогадалася.

По правді кажучи, Радан й сам не знав, що йому таке.

Відчайдушно гріб вздовж озера, намагаючись згадати, коли все якось не в той бік пішло і не розумів.

Про існування Відани знав давно, коли вперше побачив, не пам’ятав. На Гориславів день особливої уваги, більшої аніж інші чоловіки, не звернув. Те, що сестра Імлистого красуня рідкісна не помітив би хіба-що сліпий на обидва ока, тому й він тією красою милувався. Коли вона клятву байстрюку давала, погляду відвести не міг, навіть не намагався, але так само нею всі зачаровані тоді на торжку були, навіть батько. Коли її батогом шмагали біля стовпа, йому аж щелепу звело від люті, але на порятунок кинувся Кий, а тоді й батько, тому він сам поспішив Мальву до тями приводити. Щось ворухнулося в ту мить, коли їх з дівчам у Кістяному лісі зустрів та до Зеленої Рівнини супроводжував. Там, на галявині біля річки, пальців її торкнувшись, в грудях так гаряче стало, як ніколи до цього. Саме з тієї хвилини спокій серце Раданове покинув.

Здіймаючи вгору потоки води, Радан востаннє випірнув та попрямував назад до берега.

Того разу навіть вода не заспокоїла.

Імлиста Пустка

В порівнянні зі столицями інших воєводств Гранич був якимось геть не таким. Про пишність та красу Світограду вже легенди складали. В’ятичів нагадував казкове поселення, наче начакловане духами лісу: з дерев’яними хоромами та унікальним різьбленим мереживом на їхніх фасадах. Зеленцвіт потопав у різнобарв’ї полів, лугів та широких левад: ніжний та тендітний, мов весняна квітка. Другош, навпаки, велично білів серед степу: міцний, витривалий та випалений столітнім сонцем. Кам’янопіль заворожував однотонною похмурою сірістю, наче кам’яний страж, тіло котрого вросло в скелю, здолане вічним сном. А от Гранич не міг похвалитися нічим, хіба що густими туманами, що огортали його повсякчас.

Мова про те, що Імлиста Пустка найбідніше воєводство у князівстві перебільшенням ніколи не була. Вартувало тільки потрапити на її територію і враз відкривалася сумна дійсність. Повсюди, куди дозволяв розгледіти туман, в’юнилися дрібні струмочки та рівчаки. Вони утворювали болота та чагарники, далі знову виходячи з землі та розбиваючись на річечки. Хто не орієнтувався у місцевості враз ставав полоненим підступних трясовин, що вкривалися густою рослинністю. Найбільшим поселенням Пустки був Гранич, всі інші, хаотично розкинуті по території, де малося хоч трішки суші, були маленькими та вкрай бідними. Люд перебивався тільки виловом та продажем риби і так було лише завдяки тому, що Дзеркальна Гладь ніколи не виходила на вилов риби у Синє море.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше