Розділ 48

Зміїний Хвіст

Берислава тихенько розповіла Дарі, що сталося. Повідала, як воєвода рятував її життя, як самотужки припікав укус та що сам ледве живий після того зі світлиці вийшов. Слухала Дара мовчки, але сльози гіркі ледь стримувала. Про те, що з Соловією сталося, ні Берислава, ні Їжак, ні Матейко їй не розповіли, бо Велерад категорично заборонив навіть згадувати.

А потім настав час прощатися.

Ще дещо з острахом ступаючи на ногу, на котрій досі була пов’язка, Дара спустилася зі світлиці, зазираючи до Головного залу. Велерада в ньому не було, певно готувався до від’їзду та давав останні розпорядження. Дара розуміла, що на Зміїний Хвіст навряд чи Местислав нападатиме, якщо вони втекли до Імлистої Пустки, але те не означало, що Велерад не накаже мов зіницю ока берегти Кам’янопіль.

Озирнувшись довкола та не побачивши нікого, Дара підійшла до моторошного трону, повільно проводячи долонею по роззявленій зміїній пащі. Відчувала, що востаннє бачить той трон, востаннє бачить похмурий, але вже такий дорогий серцю краєвид за вікном, востаннє бачить Кам’янопіль.

Вона навіть не почула, коли на порозі залу з’явився Велерад і як безшумно наблизився до неї.

Коли його теплі долоні опустилися на її плечі, пригортаючи до грудей, Дара стулила повіки, але краплі сліз все одно встигли скотитися по щокам.

— Все мало бути не так. Все скінчитися не так мало, — мовила.

— Я знаю, — прошепотів, схиляючись до її вушка і притискаючи до себе ще міцніше.

— Ти ж чув, що я казала Гориславу у цих стінах? Чув! — все ще не розплющуючи очей продовжила Дара.

— Чув, — так само пошепки повторив.

— То знай, — Дара ковтнула, збираючись з думками. — Знай, що то незмінне, щоб не сталося зі мною далі.

Вивільнившись з кільця його рук, Дара пройшла повз, спускаючись з помосту.

Мить Велерад вагався, а тоді схопивши її за руку розвернув до себе, зазираючи у вічі. Не було в них ні страху, ні невпевненості, ні вагань, тільки безкрайній біль. Опустив він долоню їй на потилицю, схиляючись до ніжного обличчя, і торкнувся вустами її розімкнутих вуст. Не роздумуючи відповіла Дара на той поцілунок, вкладаючи в нього весь свій відчай і всю свою безмежну любов. Обвивши його шию руками, міцніше пригорнулася до нього, відчуваючи як легенький доторк його вуст змінюється глибоким пристрасним цілунком. Голова Дарі обертом пішла від відчуття, котре ще незнайомим було, вона вчепилася пальцями в його плечі аби не впасти. Нічого подібного не викликав поцілунок Злата колись у Вовчому Урвищі. Певне тому, що сам Злат не викликав тих шалених емоцій, котрі викликав Велерад. Руки його жадібно ковзнули по її спині, пальці гаряче пробіглися по шиї до ключиці, прибираючи волосся, намацали під сорочкою оберіг і застигли на ньому. Жодна добра дівчина ніколи б не дозволила чужому чоловіку такого, але Дарі вже було все одно. Навіть якби Велерад дозволив собі ще щось, щось більше та відвертіше, вона б не опиралася ні краплі. Проте нічого більшого він не дозволив. Випустивши її вуста зі своїх, прихилився чолом до її чола, важко дихаючи.

— Нехай ти не мій, нехай вже й я не твоя, але кохаю тебе так, як ще ніхто не кохав і не кохатиме на цій землі, — видихнула у відчаї і востаннє торкнувшись його вуст, прожогом кинулася з Головного залу на вулицю.

Прихилився Велерад до трону свого, стискаючи зуби і ледь стримуючи розпачливий стогін.

Тепло попрощалася Дара з Їжаком, подякувала за все, що він для неї зробив, навіть обійняла, від чого той зашарівся й сльозу пустив. Тоді притиснула до грудей сухеньку Бериславу, цілуючи схожі на печене яблучко щоки. Старенька пошепки благословила її на добрий та безпечний шлях, просячи заступництва у Світодара. Люд, котрий зібрався перед хоромами, схилив голови в шанобливому поклоні, прощаючись зі своєю княжною.

Велерад допоміг їй сісти в сідло і Дара здивувалася тому, яким без емоційним та байдужим він знову виглядав, наче й не цілував її в Головному залі годину тому. Вихор її власних емоцій, здавалося, не бачив хіба-що незрячий. Скочив на свого коня слідом за Велерадом Матейко і всі троє виїхали за ворота Кам’янополя. Озирнулася Дара востаннє, спостерігаючи, як за ними повільно зачиняються високі, ковані залізом, дерев’яні ворота і серце знову туга огорнула.

Світоград

Запанувала напружена тиша у престольній. Ніхто не знав, що відповість молодий князь на слова Вінцеслава, ніхто гадки не мав, що зробить зі зрадником. А Горислав мовчав, роздивлявся Вінцеславове обличчя так, мов востаннє бачив весен сто назад. Думав щось, докупи думки складав. Вінцеслав теж нічого не говорив більше, свого погляду від брата не відводив.

— Ти знав, що Местислав матір труїв блекотою? — врешті сухо спитав Горислав.

— Не знав, — відповів Вінцеслав і душею не кривив.

— То й не знаєш, що її нема більше? — Горислав знав, що ошелешив його сказаними словами, але зробив те умисно. Він не хотів болю Вінцеславого, хотів тільки аби той зрозумів, що накоїв насправді.

— Як це нема? — ковтнув Вінцеслав слину, вирячивши очі. — Це погана гра, брате.

— Я не граюся, бо не до ігор нині, — так само сухо відповів Горислав. — Це наслідки тієї так званої омани, в котру, як ти кажеш, Местислав тебе ввів.

— Неправда! — стиснув кулаки Вінцеслав.

— Правда! Він наказав задушити Владолюба та втопити Любаву, Білощита та Радогора на твоїх очах вбивав, а тоді меча Яромирові в груди встромив. Він вбиває всіх, хто стає на його шляху. Ні для кого виключень не робить і для тебе не зробить. Саме тому ти тут? Думаєш, я тебе врятую? — в голосі Горислава звучав лиш холодний метал і ні краплі тепла. — Від Местислава я тебе ще врятувати зможу, але від тебе самого не зумію.

Хиткий крок назад Вінцеслав зробив, мов п’яний, хоча й краплі медовухи в роті в той день ще не мав:

— Вона прокляла мене.