Розділ 50

Світоград

Відчувалася в повітрі напруга, котра між Умілою та Віданою утворилася. Коли вони в сад прийшли та гукнули молоду княгиню, пропонуючи спільну прогулянку, Дара була впевнена, що все гладко піде, але вийшло навпаки. Блискавичні погляди, котрі дівчата одна на одну кидали, напружена мовчанка між фразами Дари, короткі незмістовні відповіді обох. Дара вже й пошкодувала, що запропонувала ту прогулянку.

Спробувала Дара поставити себе на місце кожної з них і обох зрозуміла. Якби раптом Милодана з мертвих постала, то Дара поводилася б так само, а може ще й гірше. Про почуття Відани до Горислава знали всі, про почуття Уміли тільки вона, але ж жінки своїх суперниць за версту відчувають, а може Відана щось ще й помітила. Диму без вогню, як відомо, не бува.

Розійшлися вони швидко. Уміла поскаржилася на біль в руці, до світлиці повертаючись, Відана пішла шукати Мальву, а Дара, хоробрості набравшись, до престольної попрямувала, бо ж треба було нареченому своєму врешті на очі показатися.

Високо голову звівши та плечі розправивши, поправила Дара свій вінець, матір’ю подарований, і кивнула вартовим відчинити для неї двері до престольної. Мов свіжий вітерець в спекотний день вплила у залиту сонцем престольну, м’яко всміхаючись всім і нікому одночасно, як те робила колись Прямислава.

Молоді воєводи схилили голови в шанобливому поклоні, а Горислав звівся на ноги з престолу, всміхаючись їй. Дара опустила погляд перед ним, шукаючи очима Велерада, але його не було.

— Князю, воєводи, наречений мій, — промовила рівним голосом. — Вітаю вас.

Злат підійшов до неї, тендітні долоні в свої беручи, і яскраво всміхнувся:

— Княжно, то щастя бачити тебе тут цілою і неушкодженою.

Дара дозволила його вустам торкнутися своєї щоки, очі заплющуючи. В ту мить відчайдушно уявляла, як Велерад її в Кам’янополі цілував.

— Княже! Бій за Світоград ми виграли, княжна тут вже, чи не час врешті весілля зіграти? — спитав Злат. — Довго ми сльози лили, то може пора трохи порадіти? Ти слово дав!

Поглянув Горислав на безпристрасне обличчя Дари, а тоді кивнув:

— Якщо ти чекати не хочеш. Проте на пишне весілля не сподівайся, бо сам знаєш, що не до нього поки нам.

— Мені не треба весілля пишного, мені аби княжну своєю перед богами та людом чесним назвати, — щиро всміхнувся Злат.

— Даро? — поглянув Горислав на неї.

— Чим швидше, тим краще, — відповіла вона покірно.

— Гаразд, — врешті погодився Горислав.

Озирнулася Дара знову по світлиці, а потім зрозуміла, що вже неважливо чи поруч десь Велерад, чи далеко, бо від нього нічого тепер не залежало.

— Метальника чекати не будемо? — спитав Радан. — Може нехай всі воєводи засвідчать клятву?

— А де він? — не втрималася Дара.

— До Імлистої Пустки поїхав, на розвідини, — відповів Злат, раптом пильно до її обличчя придивляючись.

Відана вечеряти не схотіла. Наказала Мальві віднести таріль назад на кухню і навіть від молока відмовилася. Сиділа мов статуя біля вікна, зминаючи в руках свою вишивку, але навіть дивитися на неї не хотіла. Згадувалася розмова з княжною та воєводівною Вовчого Урвища. На перший погляд нічого в тій розмові образливого не було, але вартувало копнути глибше, одразу ж випливала неприязнь Уміли та жаль Дари. Не хотіла Відана аби її жаліли. Що ж почуттів Уміли стосувалося, то їх Відана чудово розуміла.

Згадувала і згадувала Відана Горислава з Умілою на ристалищі, згадувала їх коли княгиню проводили, а потім і Вінцеслава. Певно вже й не одна вона помітила, що між князем та останньою воєводівною щось відбувається. Знала, що такий союз всі воєводи та люд підтримають, бо ж Уміла була дочкою шанованого та мудрого Білощита, до котрого навіть сам Гострозор дослухався, а ще вона мала характер, мала розум та мала вроду. Безперечно саме Уміла княгинею стати повинна, вона одна князя варта.

Спробувала Відана серце своє розкрити та по поличкам розкласти все, що в ньому накопичилося, але не знала, що й Горислав те ж саме у своїй світлиці в той вечір робив.

Сидів він перед своїм вікном і далеко від Відани, і зовсім близько водночас, та в свої думки, наче в Стрімку, пірнав.

Вирішив Горислав ніч, що вже повільно князівство огортала, присвятити не війні, а почуттям своїм, котрі його в добрячі нетрі затягли. Давно вже не мав часу думати про щось окрім війни та перевороту, але ось тепер зрозумів, що мусить вже ставити крапку в усьому.

З ранньої юності Горислав у Відану закоханий був. Дрімало те почуття в ньому довго, а на його вшанування на князівство розгорілося вже з маленького вогника величезне полум’я. Вона тоді йому дала зрозуміти, що й він їй небайдужий і Горислав щасливий як ніколи став. Нікого і нічого не бачив більше. А потім сталося те, що сталося. Віра у її щирі почуття до нього гаснути почала. Горислав відчув злість та гнів, що кохання з його серця витісняти почали. Далі вона кинулася на Вінцеславового меча, тим самим щиро каючись та зізнаючись йому, що справді кохає. Потім сон був, в котрому вони разом на землях Ірію блукали. Думав Горислав, що то знак, але час, котрий вони не бачилися, якось все непомітно змінювати почав. Все менше і менше думав Горислав про Відану, все більше думки його війна захоплювала. Останньою краплею зізнання Уміли стало. До бою при Світограді він навіть не підозрював, що небайдужий їй, а коли вона зізналася не знав, що відчуває. Одне точно знав, що богині смерті її віддати не може. І не віддав.

Добре Гориславу поряд з Умілою було: так легко, так просто, так вільно. Сам не помічав, як час поруч з нею пролітає. Лякало те, але й водночас радувало. А Відана? Вона ж заміжньою тепер була, сама сказала, що її почуття до нього минули. Звісно вирішувалося те. Знав Горислав, що заміжньою їй бути не довго і найближчим часом вона вдовою стане, а от що почуттів її до нього стосувалося… З тим як бути не знав Горислав, та й чи хотів вже, впевнений не був.