Розділ 51

Дзеркальна Гладь

— Отже так вирішили? Ну що ж, — всміхнувся Орій, поглядаючи на трон, на котрому Местислав сидів.

— Ти щось проти маєш? — спитав Квіт роздратовано.

— Я? Та Світодар борони! — примирливо підійняв долоні вгору Орій, до одвірка плечем спираючись.

Квіт кинув на нього ще один нищівний погляд, але змовчав. Всміхнувся Орій, бороду свою погладжуючи, і прислухався до балачки Рудоборода.

— Це буде великою несподіванкою для них. Горислав нічого подібного ще не бачив, — вів далі Скол.

— Метальник бачив, — скреготнув зубами Местислав.

— Бачив, але на собі не відчував, — всміхнувся Скол.

— То гайда починати, — підтримав Скола Орій. — Нема чого чекати. Якщо вони сюди прийдуть, то відступати буде нікуди, саме тому наступати маємо.

Скол кивнув йому, явно задоволений тим, що Орій його підтримав.

— Гаразд! Керуй, Рудобороде, бо це твоє право, — махнув рукою Местислав.

— Треба послати воїнів до границі з Імлистою Пусткою та Зеленою Рівниною й перевірити, як там вартові, що вони чули-бачили, — промовив невдоволено Квіт.

— Слушна рада, — погодився Местислав. — Відсилай тих, що найпрудкіші.

Квіт згідно хитнув головою та попрямував з Головного залу, геть Орія ігноруючи, мовби той раптом невидимим став. Не йняв Імлистому Квіт віри, більше не йняв.

Світало. Далеко на сході небо плавно забарвлювалося в рожево-сірі кольори, а густий досвітній туман, що огорнув берег, вже повільно розсіювався, відкриваючи напруженим очам Велерада величну степову картину. Раптом серед сизої імли промайнули силуети вершників, а їхні голоси безжально розрізали світанкову тишу.

Велерад повільно опустився назад в густу високу траву і затамував подих. Пальці намацали гостре лезо бойового топірця і міцно обхопили тверде руків’я. На мить Велерад заплющив повіки, а потім дозволив собі трохи підняти голову. Голоси стали чіткішими — воїни наближалися з завидною швидкістю. Певно вирішили перевірити, як вартові, котрі були виставлені неподалік Дзеркалю, на границі Імлистої Пустки та Дзеркальної Гладі. Криво всміхнувся Велерад уявляючи, що воїни там застануть — вони з Матейком безжально перезіли всіх, хто у фортечній башті був.

Велерад облизав пересохлі вуста усвідомлюючи, що знаходиться в пастці. Тільки-но вони помітять коня, враз зрозуміють, що десь зовсім поруч знаходиться і його вершник. Потрібно було думати, що робити далі і думати швидко. Велерад тверезо оцінював свої сили. Він міг укласти десятьох, може дванадцять, але не більше. А судячи з картини, котра з кожною новою миттю чіткішою ставала, просто на нього скакав невеличкий загін.

Повільно відповзаючи в бік коня, Велерад вже знав, що втекти йому не вдасться. Все так само непомітно відповзаючи ще далі вглиб степу, зумів розгледіти свого вороного, котрий мирно щипав траву за густим високим кущем шипшини. Поглядаючи у бік вершників, Велерад витягнув один з топірців і розрубав мотузку, якою були сплутані копита коня. Кінь в подиві дивився на господаря, але втікати не поспішав.

— Іди! Іди і врятуй мені життя, друже. Нуж-бо! — ледь чутно пробурмотів Велерад і підвівшись на коліна вдарив його під бік. Кінь видав стривожений звук і кинувся геть між кущів шипшини, що росли по степу. Велерад звалився в траву і знову затамувавши подих поповз назад до берега.

Почулися стривожені крики. Воїни кинулися з тракту між кущів, намагаючись розгледіти вершника, але кінь вже зникав у вузькій лісосмузі, поміж якої тяглася дорога від Дзеркальної Гладі до Імлистої Пустки.

 — Ось і добре, — прошепотів Велерад і навіть всміхнувся сам собі.

Голоси звучали все далі й далі і він витягнув шию, щоб розгледіти, скільки воїнів у загоні було. Проте мимоволі скосивши погляд до моря, Велерад аж зумівся. Він побачив те, що побачити навіть не думав. Від Другоша до Імлистої Пустки, де Синє море різко обривалося скелястим берегом, що зливався з сизими туманами сусіднього воєводства, пливли три невеликі старі кораблі. Спочатку Велерад нічого не зрозумів, не міг втямити, навіщо вони, якщо море тягнулося далеко на захід, а тоді раптом зрозумів, що ж задумав Рудобород.

Ті кораблі переправляли до границі Імлистої Пустки вогняні кулі, котрими Рудобород спалював все, що на його шляху ставало. Хитнув Велерад головою — якщо ті кулі потраплять до Світограду, то згорить він наче сухий листок.

Не довго роздумував Велерад, бо досить швидко плескіт хвиль дав зрозуміти, що кораблі причалюють. Він видивлявся, скільки на борту воїнів знаходилося, намагався впізнати серед них Орія, Местислава та Скола, але жодного не було. На кожному з кораблів нарахував трьох воїнів, котрі й переправляли важкі просмолені кулі. Знав Метальник, якщо кулі потраплять на берег, то позбутися їх стане куди важче.

На палубі одного з кораблів з'явився воїн, котрий ніс в руці невеличку дерев'яну бочечку. Велерад принишк, спостерігаючи за ним. Воїн вигукнув кілька слів і зістрибнув на берег. З інших кораблів до нього підійшли решта й сіли прямо на скелястому березі, по черзі потягаючи з бочечки медовуху. Певно очікували на повернення вершників, котрі до Дзеркалю поїхали.

Перебіжками діставшись до моря, Велерад пірнув у воду і поплив до першого корабля.  Піднятися на нього непоміченим виявилося складніше, але він впорався. Мабуть воїни не розраховували на те, що в безлюдному степу, окрім них, є ще хоч одна жива душа.

Велерад всміхнувся і прокрався у вузький напівтемний трюм, намагаючись пересуватися якомога тихше. Побачивши кулі, що акуратними рядами були складені вздовж дерев’яних стін, він задоволено гмикнув. Витягнувши зі своєї сумки щось маленьке, туго обтягнуте декількома шарами шкіри, Велерад розрізав ту шкіру ножем і поклав на долоню дві повністю сухі палички. Кинувши шкіряні шматки на дощату підлогу, інтенсивно потер палички між собою і ті спалахнули яскравим жовтим полум'ям. Велерад запхав одну паличку в просмолену кулю, а другу підніс до дерев'яної стіни трюму. Корабель без сумніву був зроблений на славу, хоч і не одне десятиліття тому. Дошки були затесані так щільно одна до одної, що навіть не знадобилося затирати щілини, але подібне мало й зворотний бік. Без сургучевого прошарку дошки спалахнули миттєво, полум'я розповзлося по всьому трюму, змішуючись з полум’ям куль.