Розділ 56

Світоград

Сумно та важко Матейко на тих, хто в престольній зібралися, дивився. Кожного поглядом обводив, з думками збираючись. Коли очі його з очима Дари зустрілися, опустив голову, бо знав, що не легко їй буде вислухати все те, що він казати мав.

— Ми слухаємо тебе, Матейку! — прихильно мовив Горислав, на престол велично сідаючи.

— Знаєте всі мене, — з ноги на ногу той переступив. — Матейко я, зі Зміїного Хвоста родом. Народився та виріс у Кам’янополі разом з воєводою моїм. Вірним йому з дитинства був і таким до скону залишуся. Ні для кого не таємниця, що довіряв він мені більше за всіх. Багато я його думок знаю і те що казатиму зараз, то його вустами мовлене. Отож слухайте!

Дара сіпнулася, поряд з престолом стоячи, руку на плечі Гориславовому тримала.

— Воєвода дав мені чітку вказівку перед тим, як ми на розвідини рушили. Припускав, що сам повернутися та тобі, княже, розповісти, не зуміє. Твердо впевнений був у тому, що нам йти на зустріч зрадникам не треба. Ми повинні їх у Світограді зустріти, але так зустріти, що вони на все життя запам’ятали.

— Як це? — вигнув брову Злат.

— Я розкажу як. Все розкажу, — гірко всміхнувся Матейко. — Най би він сам вам те казав, та бачу, що таки правда. Вже стільки днів минуло, а він не прийшов.

— Тепер ще й Зміїний Хвіст без воєводи лишився, — крига чистий голос Раданів скувала.

— Вони цим скористатися можуть, — додала Уміла, поки перед престолом поряд зі Златом ще стоячи.

— Вірно, — хитнув головою Матейко, — але північ узурпатору ніколи не вклониться. За свого воєводу вони до останньої краплі крові своєї мститимуть! Впадуть хіба-що тоді, коли сам Кам’янопіль впаде, скелями схоронений.

— Не дозволимо цього, — заперечив Горислав. — Я Метальнику більше аніж собі довіряв, а він довіряв тобі. Не маю причин не зробити те ж саме. Бути тобі, Матейку, замість воєводи північного.

— Мені? — здивовано звів брови той. — Не хочу я так…

— Знаю, — розуміюче кивнув Горислав. — Тому й кажу, не воєводою, а замість. Саме так Велерад би вчинив.

Покірно відступив від престолу Матейко і поглянув на Злата з Раданом. Хлопці, як один, згідно всміхнулися йому, підтримуючи.

— Всі воєводи згідні з рішенням, котре нам Метальник залишив? — спитав Горислав, першим долоню вгору здіймаючи.

Звели свої долоні воєводи молоді і Матейко звів.

На світанку Відана Світоград покидала. Суму за ним не відчувала, жалю також. Не дивлячись на те, скільки часу там прожила, своєю так і не стала. Не чекала, що хтось її проводжати вийде. З Гориславом вони поговорили і бачитися востаннє вже не мало потреби. Мальва вірна поряд стояла, а більше нікому діла до неї особливого не було. Нічого з собою колишня княгиня не везла, бо нічого за душею не мала. Наче й з теплом про Зелену Рівнину згадувала, добре їй там справді було, Радан Гориславу не збрехав, але гнітило інше. Ким вона, горда колись воєводівна Імлистої Пустки, там бути мала? Жебрачкою, котру воєвода Яромирович та Ладозора з жалю прихистили?

— Що таке, воєводівно? — спитала Мальва. — Тобі зле?

Хитнула головою Відана, на двері палат дивлячись, а тоді до кобили, на котрій їхати мала, підійшла.

— Радан, тобто воєвода, — швидко саму себе виправила Мальва, — нас супроводжувати не буде?

— У нього є тут справи куди важливіші, аніж ми з тобою, — гірко всміхнулася Відана. — Та то ж не біда. Ми дорогу знаємо і з нами троє його воїнів.

Мальва сумно поглянула на неї, вуста в тонку лінію стискаючи. Ніяк втямити не могла, за що ж то боги так з її воєводівною обійшлися — вроди відміряли аж з надлишком, а щастя ні краплі не дали.

— То ж тепер виходить, твою долю вже воєвода Яромирович вирішувати буде? Якщо який воїн, вірний йому, тебе попросить, він віддати може? — і без того великі очі Мальви розширилися ще більше.

— Певно що так, — якось вже геть байдуже стиснула плечима Відана.

— Відано? Воєводівно, зажди! — почувся мелодійний голосок Дари десь з ганку палат.

Озирнулася Відана, помічаючи Дару з Умілою. Дівчата спішили до неї і обидві усміхалися. Знітилася Відана, бо якось незручно з ними почувалася тепер. Зиркнула на Мальву, на обличчя таку-сяку усмішку чіпляючи.

— Невже ти думала, що поїдеш непомітно? — обійняла її Дара міцно. — Мила наша воєводівно, ми не прощаємося, бо ще не раз зустрічатися будемо.

Кивнула лиш на те Відана, ще більше ніяковіючи.

— Княжна слушно каже, — всміхнулася Уміла. — Спокійного та доброго шляху тобі бажаю, воєводівно. І вірю, що очі твої зовсім скоро щастям засяють.

Стиснуло десь в горлі Відані від тих слів:

— Дякую вам обом. І вам лиш добра бажаю.

Уміла теж легко обійняла Відану і вони з Дарою відступили. Один з супроводжуючих воєводівну допоміг їм з Мальвою сісти в сідло. Востаннє озирнулася Відана на палати, усмішку на вустах тримаючи, а тоді пришпорила кобилу.

Лишився Світоград за її спиною і в прямому, і в переносному значенні того слова.

Дзеркальна Гладь

Ледь сіріти за вікнами почало. Тиша мертва у Другоші панувала. Навіть звичного лементу собак не чутно було, мов і ті на гулянці вчорашній були. Спали воїни мертвим сном.

Всі спали, окрім Орія. Стояв він на оборонній стіні на хвилі морські дивлячись. У той передсвітанковий час море з небом в одну сіру пляму зливалося, але не спокійним було. Нещадно хвилями своїми пінистими по підмурку раз у раз вдаряло, кипіло, аж переверталося, як окріп на вогні. Певно теж лютувало.

Вдихав Орій той ні з чим не зрівняний морський аромат і чогось йому все Мілада ввижалася. Знав, відтепер стійко вже той запах тільки з нею асоціюватися буде. Дурнею вважав почуття, котрі вона в ньому викликала, але те не заважало їм тільки кріпнути з кожним днем. Дивував Орій сам собі, насміхався з себе презирливо. Давно жінка його до праотців відправилася, давно вже він в серці своєму ніяких почуттів не мав. Життя своє кинув на те, що брехав князеві, від мита викручувався, обкрадав багатші воєводства та розбої чинив, бо весело то для нього було. А тепер, на Міладу дивлячись, розумів, що не того ж насправді хотів — хотів домашнього затишку, хотів смачних вечорів та веселого сміху за столом, хотів гарячих та палких ночей до світанку. Все те Рудобород мав, але так безглуздо не цінував. Руки чесалися його за барки схопити та струсонути так, щоб аж зуби клацнули, й врешті пояснити, як його боги обдарували, а він мовби сліпий зовсім.