Розділ 57

Зелена Рівнина

Дісталися подорожні до Зеленцвіту досить швидко і без будь-яких неприємностей на шляху. Говорили мало, бо не було особливо про що. Спитала Мальва коли тепер князь з воєводівною Вовчого Урвища одружиться, але Відана лиш плечима стиснула, не продовжуючи ту розмову далі. Мальва й собі плечима стиснула та й більше нічого не питала.

Відана згадувала свою попередню поїздку до Зеленцвіту і супроводжуючого тодішнього згадувала. Намагалася зрозуміти, що тоді сталося. Що сталося в ту мить, коли Радан руки її торкнувся, простягаючи перекус? Один той доторк, один погляд його глибоких блакитних очей і звичний світ Відани похитнувся. Вже ніщо після того не було і не могло бути таким, як раніше.

Радо зустріла їх Ладозора, радо прийняла, потурбувалася про все: нагодувала, води сполоснутися з дороги звеліла нагріти, світлицю підготувала. Певно з дня, коли Яромира схоронила, мало мала Ладозора причин для усмішки, мало бесіди вела.

Відчувала Відана щире тепло та турботу, котрі від Ладозори відходили і згадалася їй Прямислава. Дивний парадокс був у тому. Відану справді любили та цінували обидві жінки, а от сини їхні ­— ні.

Вийшовши на той балкон, з котрого неймовірний вид на все воєводство відкривався, Відана поручень руками стиснула, вдихаючи на повні груди. Снився їй у Світограді той краєвид, мріяла про те, як знову на тому балконі опиниться, а коли врешті опинилася, задоволення не відчула. Озирнулася на плетене лозяне крісло, котре на своєму постійному місці стояло, і знову Радан пригадався. Як сидів він у тому кріслі, коли вона втікати з городища збиралася. До дрібничок найменших пам’ятала його ніжне, але суворе обличчя, голос його і ті слова, що він казав. А потім пригадалось останнє, що вона почула, як вони разом Злата заспокоювали. Певно ніхто у світлиці не зрозумів тоді, про що Радан говорив, окрім неї. До болю в скронях хотілося дізнатися, кого він мав на увазі.

Спочатку Відана думала, що Мальва Радану до вподоби, але вже досить швидко зрозуміла, що то у них лише дружні, братерські почуття. Певно справа була в дівчині з воєводства. Може вона у Зеленцвіті жила і Відана навіть бачила її. Хотілося Ладозору розпитати, але боялася Відана викритою бути. Та й яка вже різниця? Якби не заміжжя її, то ще можна було хоча б помріяти про юного воєводу, а так… Хитнула Відана головою, думки дурні проганяючи.

— Чом не відпочиваєш, воєводівно? — на сходинах показалася Ладозора, граційно підіймаючись на балкон.

— Я відпочиваю. Красу оцю споглядаючи відпочиваю, — мило всміхнулася Відана.

— Мальва твоя ледь у балії не заснула, — всміхнулася у відповідь Ладозора. — Бідне дівча.

— Так, справді бідне, — погодилась Відана, на очах сумніючи. — Дістається їй через мене.

— Через тебе? — здивовано Ладозора брови свої витончені звела. — Дівчинко, можна я тобі одну пораду дам? Як матір?

Відана стримано кивнула, до поручня поясницею спираючись.

— Ти геть не ту позицію в житті обрала, а вона до хорошого не приведе. Так якось в світі нашому склалося, так чогось боги вирішили, що ми, жінки, не варті ні слова відкритого, ні думки, нічого. Головні в цьому житті чоловіки, а жінки то лиш для них приємне доповнення. Але ж насправді, чого ті чоловіки без нас варті? Всі свої найвеличніші подвиги здійснили вони в ім’я саме жінки. Лиш жінка здатна створити для них затишок у домі, гармонію в родині і подарувати воістину неземну насолоду. Розумієш?

Відана відчула, як спалахнули щоки, але ствердно кивнула.

— Я точно знаю, що з часом, не за моєї пам’яті і не за твоєї, але чоловіки навчаться не лише захоплюватися нами та любити, але й прислухатися. А поки-що ми змушені робити те, що вони нам наказують. То не завжди вірно, не завжди правильно, не завжди справедливо, але ми змушені. Ти гризеш себе. За що? — м’яко голос Ладозори звучав, але просочувалися в ньому тверді та впевнені нотки.

— Хіба нема за що? — гірко всміхнулася Відана. — Я стільки лиха принесла князю нашому, в таку брехню його вплутала, ім’я славне очорнила, жінкою монстру пекельному стала. Боги, та хіба ж нема мені за що себе гризти?!

— А тепер скажи, що з того всього ти по добрій волі зробила? — всміхнулася Ладозора.

Змовкла Відана, погляд на пейзаж літній переводячи.

— Ти зробила те все, бо тебе примусили. Якби відмовилася, хтозна, чи дихала б ще. А  чом ти мовчиш про інше? Про те, як князю життя рятувала на меча кидаючись, як байстрюку обличчя пошматувала й за що поплатися так страшно потім? Га?

Стиснула плечима Відана, бо рахувала те несуттєвим:

— То дрібниці в порівнянні з моєю брехнею.

— Ти знову помиляєшся, мила, — продовжувала Ладозора. — У твоєму випадку винні твій брат та байстрюк. Знов чоловіки, бо так вони влаштовані. Ми для них лиш іграшки красиві, але бездушні.

— Твій син не такий, — спохватилася Відана, та слова вже злетіли з її вуст.

Всміхнулася Ладозора на те, пильніше до очей її глибоких придивляючись, а тоді мовила:

— Не такий! Бо він мій син, бо так я його виховала. Хочу, аби Радан вмів цінувати жінку, бо її є за що цінувати.

В саме серце вразили Відану ті Ладозорині слова:

— Отже його жінка буде найщасливішою зі всіх, що коли-небудь ходили по цій землі.

— Я на те дуже сподіваюся, — хоч Відана й роздивлялася краєвид з балкону, гострий погляд Ладозори все ще був спрямований до її розпашілого обличчя.

Імлиста Пустка

Пішло військо через воєводство Орія, аби безпечним шляхом до самого Світограду дійти. До Дзеркалю напростець подалися, по дорозі побачили спалені вщент кораблі, що чорними хребтами біля бухти моторошно височіли. Скосив свій лютий погляд Скол на Велерада, але той лиш плечима стиснув, криво всміхаючись. Сіпнувся Скол вперед, упряж коня стискаючи, але Квіт йому головою махнув.

— Не ведися. Він провокує тебе, — мовив. — Знає, що до Світограду точно житиме.