Автор

На столі парувало горнятко заварної кави з спеціями та цитрусовими. За вікном лютувала негода: небо поливало рясним дощем змучену землю, вітер наполегливо зривав останні листочки, щосили намагаючись підтримати статус листопаду, старі дерева незадоволено скрипіли гіллям, вимовляючи природі своє незадоволення відчуттям прийдешніх холодів.

Я стомлено відвела очі від ноутбука, поставивши останню крапку в історії, і подивилась в чорне провалля вікна, за яким розкинула своє містичне покривало ніч. Вже третя година, потрібно відпочивати, а я знову засиділась з новою книгою.

- Непогано вийшло, - позаду пролунав знайомий голос.

- Знову ти, - зітхнувши, я опустила кришку ноутбука.

- Ей, я не дочитав, - незадоволено сказав Самаель.

- На сайті почитаєш, чи у моїх вивертів підсвідомості не має доступу до інтернету?, - хмикнула я.

- От чого одразу вивертів підсвідомості, - образився чоловік, сідаючи поруч за стіл. Він матеріалізував собі горнятко кави і почав смакувати нею. - Я дуже навіть справжній.

- Угу, тому повністю відповідаєш створеному мною образу в книзі і з'являєшся нізвідки подискутувати про сюжет наступної історії. От би хоч раз щось містичне розповів, як героям в оповіданнях, - зітхнула я.

- Наче тобі містики в житті мало, - посміхнувся брюнет.

- Мало чи ні, то вже інше, а тематичні реальні пригоди ніколи зайвими не будуть, - піднявши палець вгору, видала я.

- Твоя роль - розповідати загалу незвичайні історії життя, відкриваючи при цьому якусь невеличку таємницю Природи та буття загалом.

- Угу, саме тому ти постійно вимагаєш почитати що я там таке написала, а потім дістаєш мене поправками та коментарями.

- Ну так сама ж винна, - обурився Самаель, - достовірніше писати потрібно, а ти все якось образно подаєш. І взагалі, я нормально прочитав лише дві розповіді, відкривай свою машинку, хоч гляну на текст перед розміщенням в мережі.

- Ні, я спати йду, - похитавши головою, я спробувала підвестися з-за столу.

- Почекай, - брюнет нервово зробив наступний ковток кави. - Хоч скажи про що ти там написала.

Зітхнувши я сіла на місце і коротко переповіла тематику всіх містичних історій, записаних за цей тиждень.

- Що? А чому саме ці легенди?!, - незадоволено пробурчав Самаель. - Я ж тобі стільки всього показував в снах, дещо в думки до мрій додав, навіть деякі ситуації, для асоціацій з історіями, спровокував в реальності.

- Тому що я так захотіла, - я незадоволено повела плечем. Терпіти не можу коли мені починають диктувати умови того як правильно чинити. Кожна людина дивиться на світ зі своєї визначеної точки простору, унікальної точки, на яку впливає безліч сторонніх факторів, так ніколи і ніхто побачити питання і оточення не зможе. Це одна з приємностей, яку визначає для людини її внутрішній мікросвіт, неповторний та безмежний в своїх проявах. Але багато хто цього не розуміє, продовжуючи нав’язувати свої погляди, наче саме він центр твого маленького всесвіту і краще все знає, ніж ти.

- Захотіла... так не можна, адже це історії про мене, - набурмосився демон. - І годі мене демоном обзивати! Ти знаєш, що моє місце невизначене і унікальне, я знаходжусь за межею добра та зла, я...

- Так, так... ти просто мій виверт підсвідомості, - кивнула я, позіхаючи в кулак. - От чого ви вічно намагаєтесь змінити історію, яка відбулась вже, під свої амбіції. Сам ж казав, що я переповідаю те що бачу, але при цьому вперто доводиш інше бачення кожної легенди, вимагаючи поправок.

- Хм, а тобі не здається дивним, що ти зі своїми вивертами підсвідомості дискутуєш постійно що до сюжету? Це наче психічне захворювання вже якесь?, - примруживши очі, тихо сказав чоловік.

- Здається, але те що в усіх свої таргани в голові, я і так добре знаю, - знизивши плечами я глянула у вічі співрозмовнику, - просто мої у вигляді демонів, некромантів та чародіїв, які вічно лізуть зі своїми коментарями куди їх не кличуть.

- Нехай так, - кивнув Самаель, - але історії додати ще потрібно.

- От знову ти за своє, - я незадоволено скривилась і підвелась на ноги. - Добраніч.

Світ навколо закрутився і все почав ховати в своїх примарних обіймах сизий туман.

- От дідько, знову..., - зітхнула я, вглядаючись в клуби містичного марева.

Помалу туман розсіявся і я побачила, що стою на краю прірви, а під ногами розкинулися суворі темні води океану, що намагався зруйнувати скелі, які обмежували його простір.

Неподалік примостилась старенька хатинка, біля якої вітер безжально гнув самотнє дерево, яке продовжувало десятки років свою боротьбу з негодою, щоразу перемагаючи в протистоянні.

На ганок вийшла молода дівчина, в білій напівпрозорій сорочці, з довгим розпущеним волоссям. Вона, не помічаючи мене, підійшла до краю прірви і, піднявши руки до неба, заспівала. Чарівний глибокий голос був сповнений містичної краси та навіював смуток.

- От, дивись, легенда про сирену, я тобі в одному з снів її показував, - біля мене з'явився Самаель, - чому її не записала?

- Не пам'ятаю я такий сон, - хитнувши головою, щоб скинути сонливість, що приносили завивання сирени та вітру, відповіла я. - Та й не підходить така легенда до осінніх містичних історій.

- Хм, ну добре, - кивнув чоловік і все навколо знову почав затягувати туман.

Довго нічого не змінювалось і я ходила в клубах біло-сірого марева, що застигло за межами простору та часу.

Несподівано все навколо різко змінилось, без плавних переходів, як було раніше.

Я зрозуміла, що стою посеред осіннього лісу, а на поляні поруч зі мною старезний дідок з пожовклими листками замість волосся і руками-гілками, щось з скрипом розповідав могутньому дубу, який відділився від своїх лісових братів і гордо підпирав небо, розкинувши гілля посеред поляни.

- От, історія про лісовика, осінь і дерево бажань. Зараз сюди прийде дівчина і ліс їй подарує жолудь з цього дубка, вона посадить його вдома і стане відьмою, яка почне виконувати дрібні бажання оточуючих, - нахилившись до мене ближче, з надією в очах, запропонував нову легенду демон.