Докори сумління

Природа поливала землю рясним дощем, наповнюючи її силою для народження зеленого різноманіття та краси. Вона старанно малювала на небі райдугу та гралася сонячними зайчиками в краплинах на соковитій молодій траві, що вкрила землю суцільною ковдрою.

За містом все дихало життям та спокоєм, налаштовуючи людей на позитив. Так, за містом... а в кам'яних джунглях сквери та алеї ніяк не могли повністю перебороти сірість звичайного робочого дня, сповненого заторами, вуглецевими викидами, які забруднюють повітря, знищуючи здоров'я всього живого, та метушливими містянами, які часто забувають зупинитися на мить, щоб насолодитися тими клаптиками природи, які знаходяться в постійній боротьбі з мегаполісом.

Олексій відвернувся від вікна, відкинувши у глибини пам'яті нещодавній відпочинок в горах, де дихалось так вільно, а життя здавалось прекрасним та розміреним, щоб знову зануритись з головою у свою важливу, але таку нудну, роботу. Хто вигадав всі ці розрахунки та проекти, адже можна було б жити чесно та відкрито, не розмірковуючи щосекунди як оманою створити ілюзію добропорядності, насправді все глибше занурюючись при цьому у болото матеріальних благ та корисливості.

Боковим зором він помітив людину, яка стояла біля його столу, але, повернувши голову, чоловік нікого не побачив.

Так, відпочивати потрібно, але спочатку проект закінчити, а то замовник вже двічі натякав на завершення терміну виконання.

Хвилини змінювались годинами, а ті перетворювались на дні та місяці. Здавалось, наче живеш... ні - існуєш, в замкнутому колі подій, що розтягуються на роки, формуючи ціле життя.

Невже так і має бути? Народження, знайомство зі світом, який обіцяє стільки цікавого та загадкового в майбутньому, а в результаті... в результаті навчання, робота, кар'єра, маленькі миттєвості щастя з рідними людьми та краплинки вражень під час подорожей і... смерть.

А сенс, який ж в цьому сенс? Прожити в замкненій системі соціуму, кудись постійно поспішаючи, накопичуючи матеріальні цінності, збільшуючи багаж знань, а потім просто зникнути, щоб твоє місце під сонцем, на роботі, в цьому світі, зайняв такий самий гвинтик системи, якого, як і тебе самого, теж ніхто не згадає через роки... дивно це все, має ж бути якийсь сенс в усьому? Чи ні?

- Агов, ти мене чуєш?, - співробітник Олексія помахав рукою перед його обличчям.

- А? Так, звісно, - кивнув брюнет, скуйовдивши волосся, і відкинувся на спинку офісного крісла. - Вибач, замислився.

- Вимикай комп, додому вже час збиратися, - хмикнув товариш і повернувся за свій стіл.

- Ром, а ти ніколи не думав про сенс життя?, - натискаючи на кнопку виклику ліфта, поцікавився Олексій.

- Сенс життя? Хм, та про нього всі постійно думають, - посміхнувся чоловік, розправляючи лямки свого рюкзака. - Кожному з нас стільки всього потрібно встигнути: кар'єра, сім'я, діти, будинок, авто... о, а ще ж є мрії, типу побачити Париж, перед тим як померти, чи створити шедевр якийсь. А часу на все так мало. Тому так, думав, як і всі інші нормальні люди.

- Я взагалі про глобальний сенс говорю, - хитнув головою брюнет, знову помічаючи якусь дивну тінь неподалік, яка зникла, коли на неї звернули увагу. - Знаєш, типу роль людини в цьому світі і все таке. Ти тільки уяви, скільки вже жило людей на Землі, та навіть в нашому місті, і всі вони для чогось існували ж, як і ми з тобою. Але яка наша роль?

- Ні, навіщо? Ми живемо, так було задумано Богом, природою чи просто випадково так в певний момент комбінувались атоми та молекули... яка різниця? Ми є і це чудово. Просто насолоджуйся життям і не забивай голову дурницями, все одно нашого рівня розвитку недостатньо, щоб зрозуміти такі глибокі істини, - відповів Роман і, поплескавши товариша по спині, махнув йому рукою. - Все, бувай, он мій автобус вже їде.

- Так, до завтра, - кивнув чоловік, задумливо проводжаючи колегу поглядом.

Чи дійсно достатньо радіти тому, що є, не потрібно шукати глибоких сенсів та таємничих задумів в своєму існуванні? Але ж, як так можна, невже всім цього справді достатньо? Цей світ такий загадковий, потрібно ж його досліджувати, щоб зрозуміти, а не лише насолоджуватися тим, що він нам дає…

Олексій відсапнувся від автомобіля, який протяжно сигналив чоловіку, що завчасно почав переходити через дорогу, поринувши в свої важкі роздуми.

- Щось я зовсім неуважний сьогодні, - прошепотів молодик, направляючись до парку. І знову на тому боці дороги хтось стояв, зникнувши під час прямого зорового контакту. – Та-а-ак, знову це… щось зі мною сьогодні якась чортівня відбувається весь день, потрібно трохи провітритися і відпочити.

Зелені алеї зустріли замислену людину спокоєм та тишею, врівноважене цвірінчання птахів та шепіт вітру у зелених кронах дерев створювали приємний фоновий звук, який допомагав розслабитися.

Рухаючись стрімкою доріжкою, яка заводила юнака все далі від кам'яного хаосу, Олексій все частіше помічав силуети людей та тіні, які нерухомо спостерігали за ним, зникаючи, в той момент, коли він хотів їх роздивитися детальніше.

Брюнет обрав лавку і, витягнувши свій термос, почав смакувати кавою з бутербродами, які не встиг з'їсти в обід, через завантаження. Добре, що хоч проект для заводу завершив, а то завтра знову почали б телефонувати з наріканнями та вимогами.

- Роль людини, як частини природи, полягає в гармонійному співіснуванні зі світом, - несподівано поруч з Олексієм пролунав голос. - Навіть якщо важко зрозуміти сенс буття, кожна людина може розібратися в основах свого існування на планеті. Варто лише прислухатися до себе, до голосів своїх пращурів та природи, відкинувши гонитву за матеріальними благами сучасності, і одразу ж бачиш, що цей світ помирає через знущання людства, яке нарощує темпи задля задоволення власних потреб.

- Так, щось в цьому є, - кивнув юнак, розглядаючи статного незнайомця, який з'явився поруч з ним на лавці. - Я останнім часом багато про це думаю.