Червона шапка

Снігопад не вщухав вже декілька днів. Вітер закручував сніг у спіралі, вимальовуючи чудернацькі силуети диких звірів та птахів, а потім, одним сильним подихом, руйнував свої ж творіння.

Олеся сиділа біля брудного вікна, в холодній кімнаті гуртожитку, і вглядалась в освітлені ліхтарями ділянки, які хоробрі потоки світла намагались вибороти у чародійки Ночі.

Дівчинка вже звикла залишатись наодинці, адже матір часто пропадала з друзями... наодинці навіть краще, ніхто не кричить, не горланить пісні посеред ночі, не стогне, оповитий хмільним змієм... вона любила тишу і спокій, скільки себе пам'ятала. Так затишно поринути у світ чудернацьких фантазій, які були єдиним різнобарвним та світлим місцем у її житті.

Щось заскреготало за дверима. Раз, другий... глухе бубніння і знову скрежет.
Олеся зітхнула і підійшла до дверей. Мама прийшла і знову не може потрапити до квартири, систематично проводячи ключем біля замка.

Дівчинка, ставши навшпиньки, повернула важіль дверного замка і відчинила двері. Очі зустрілись з замутненим поглядом колись рідної людини... так, колись... за ці роки Олеся навчилась прохолодно відноситися до жінки, яка постійно зривала на ній свою злість, звинувачуючи у загубленій молодості та втрачених шансах. Дівчинка все ще любила її, але десь глибоко в душі, почуття наче заморозило материним холодним поглядом та злими словами.

- Лися, привіт, донечко, - прохрипіла, намагаючись посміхнутись, мама. - Ти не спиш? Ик... а я ось... прийшла.

Олеся кивнула і, мовчки відвернувшись від матері, повернулась на підвіконня.

В квартирі почувся гуркіт, на підлогу, з кухонного столика, полетіла каструля з макаронами. Олеся обмотала її старим потертим рушником, для збереження тепла, декілька годин тому, приготувавши таку нехитру вечерю.

Дівчинка зітхнула, не повертаючи голови, і спробувала абстрагуватися від грубого бурмотіння матері.

- Лися, а ти чого не спиш?, - мама змогла таки зачинити двері і, похитуючись, підійшла до дитини.

Лисею, або простіше Лисицею, її називали вже давно, прізвисько приліпилося ще в дитячому садочку, через комбінацію імені з рудим волоссям та хитрим живим поглядом.

- Завтра вихідний, можна довше посидіти, - продовжуючи спостерігати за грою злого вітру за вікном, відповіла Олеся.

- Хм, вихідний, пфф, - жінка намагалась роздягнутись, - добре, ик... приберись там, а то я перечепилась через стіл.

- Гаразд, лягай, я приберусь, - кивнула дівчинка, так і не повертаючи голови.

Через десять хвилин шум припинився і почулось рване сопіння матері. Жінка втомилася від боротьби з старими порваними джинсами і заснула, так і не знявши їх.

Олеся злізла з підвіконня і, поглянувши на матір, що заснула поперек їх єдиного дивану, накрила її ковдрою.

Прибравши макарони з підлоги, дівчинка пішла на кухню та добряче промила їх у проточній воді і ще раз закип'ятила воду, щоб потримати трохи там їжу.

Мама звичайно не робила так, пояснюючи, що нічого тому їдлу не буде, не з болота ж витягуємо... але Олесі в школі розповідали про мікробів і паразитів, тому дівчинка твердо вирішила для себе, що намагатиметься дотримуватися чистоти і краще не їстиме зовсім, аніж розведе в животі довгих хробаків, що розвиваються від бруду, і які можуть її задушити вночі.

Примостившись на поламаному кріслі, яке минулого літа приніс один з маминих друзів, дівчинка почала дрімати. Чоловік жив у них в квартирі декілька тижнів, тому крісло потрібне було, щоб переселити на нього руду мілкоту. Дядько пішов, а крісло залишилось і Лися дуже раділа цьому факту, адже у неї з'явився свій куток.

Через певний час Олесю розбудив глухий стогін і кашель. Мама прокинулась і просила води. Голос у жінки був ще більш хриплим, аніж звичайно.

Лисиця сонно підвелася і принесла матері води, торкнувшись лоба жінки рукою. В наступну мить від сну не залишилось навіть сліду, адже у мами був жар. Дівчинка не плакала вже давно ночами, намагалась прохолодно спілкуватись з матір'ю, щоб не викликати агресію, але вона її любила і не хотіла в дитячий будинок, куди відправляли всіх самотніх дітей.

- Ти гориш, мамо, ти захворіла!, - занепокоєно сказала Олеся.

- Та щось таке, Лисю, - прохрипіла, задихаючись від кашлю мама.

- Що робити, у нас ж ліків не має, - сумно запитала дівчинка.

- Візьми, там... за коробом з білизною, пляшку, - відкинувшись на скручене покривало, що заміняло їм подушки, сказала мама. - Підеш до баби Тамари, вона на неї виміняє ліки. Щось мені реально погано дуже.

- Мам, але ж ніч зараз..., - почала було Олеся.

- Та не спить та стара карга, - відмахнулася жінка. - Там її колишній з тюряги нещодавно повернувся, вони вже два дні пиячать, сама там вчора була, бачила.

- Але ж..., - знову хотіла сказати Олеся, про те що боїться йти вночі через місто, але і в цей раз її перебили.

- Не але, а точно тобі кажу, норм все, йди давай, бо не дотягну до ранку ще, - глухо кашляючи, сказала дівчинці мама.

Олеся зітхнула і пролізла за старий короб, щоб дістати пляшку.

- Візьми пакет якийсь, не світи добром, - пробурчала мама, провалюючись в неспокійний сон.

Дівчинка натягнула потерту куртку та давно вигорілу на сонці червону шапку, яку колись ще її мамі зв'язала бабуся.

Олеся не пам'ятала батьків матері, так як та втекла з дому з кавалером ще до народження Лисиці, залишивши школу в старших класах. А коли хотіла повернутися з новонародженою дівчинкою, через деякий час, то дізналась, що матір не пережила втрати доньки, а батько, після смерті дружини, запив і, якось так сталось, що старий будиночок у селі згорів, разом з чоловіком.

Ось так вони з мамою і залишились вдвох, без нічого. Жінка перебивалася перший час у знайомих, віддала Лисицю у дитячий садок, пішла прибирати в офісах, в магазині та кафе, без освіти її не дуже й хотіли десь брати на роботу. А потім їй порадили оформити соціальну допомогу на дитину і навіть поклопотались щодо кімнатки в гуртожитку, яку, їх маленькій родині, таки видали, хоч і зі страшним незадоволенням. Після цього матір все частіше не йшла на роботу, почала пиячити, а останні два роки взагалі зникала по декілька днів в невідомому напрямку, залишаючи Олесю на самоті.