Піноккіо

Час летить дуже швидко... здається, що минають миті, а насправді промайнули вже цілі роки та десятиліття.

Кожна людина виконує безліч різноманітних дій за період свого існування, але завжди є щось таке, чого не врахував, не встиг, а потім шкодуєш.

От і Павло шкодував... шкодував про те, що все своє життя присвятив перегонам за місце під сонцем, розвивав бізнес, постійно намагався комусь щось довести, а тепер залишився сам.

Вже за п'ятдесят. Не одружився, дітей не має, батьків поховав... та він навіть собаки ніколи не заводив, бо не мав часу на розвиток особистого простору.

Чоловік відклав папери і прикрив стомлені очі, опираючись на високу спинку офісного крісла.

Думки вперто повертали на необхідність сприйняття часу, що спливає, на самотність... хм, чому так?

- Різдво, - прошепотів сам собі бізнесмен, відповідаючи на запитання, яке сформувалось в голові.

Павло підвівся і нервово почав міряти свій кабінет кроками, як завжди робив у моменти прийняття важливих рішень.

Колись давно, коли молодий столяр, з золотими руками та фанатичним блиском в очах, відкрив свою справу, у його думках була улюблена робота, великий дім та щаслива родина. Останнього він так і не здобув.

- Привіт, не зайнятий?, - до кабінету заглянув товариш Павла, який пройшов з ним майже весь шлях становлення фірми і працював зараз першим заступником.

- Так, Романе, заходь, - зітхнув директор, повертаючись на своє місце.

Роман швидко прослизнув до кабінету і поклав перед товаришем стос паперу.

- Це на поставки деревини. В минулому місяці ми замовляли дорогі екземпляри з мореного дуба, ці закупівлі себе виправдали, я пропоную продовжити співпрацю..., - почав було говорити заступник і замовк, побачивши, що його керівник сліпо дивиться на рядки, які явно не сприймає. - Паш, що не так?

- Не знаю, з самого ранку думки дурні в голову лізуть, - хитнув головою брюнет, у волосся якого вже прокралась сивина. - Розумієш, я почав звертати увагу на час. Озирнувся і побачив, що залишився сам.

- Ти не сам, у тебе є фірма, друзі, не хандри, - заспокійливо посміхнувся товаришу Роман.

- Ні, я не про це, - відмахнувся директор. - Я вас всіх ціную, вдячний за роботу і підтримку, але... але в мене не має спадкоємця, родини, розумієш?

- А, он воно що, - задумливо потер підборіддя чоловік. - Ну, одружися, спробуй завести дітей, в тебе здоров'я наче дозволяє.

- Дозволяє, але щось не сприймає мозок такий варіант, - хмикнув Павло. - Не має тієї, кому б я зміг довіряти настільки, щоб допустити до власного будинку та життя.

- Паш, я не знаю. В тебе певно через різдвяні свята депресія почалася, - заступник підвівся і підійшов до вирізьбленої шафки, яку його друг виготовив з два десятки років тому власноруч, у ній заховався бар з самими різноманітними напоями.

Чоловік налив собі та директору віскі і повернувся за стіл, продовжуючи розмову:

- Можеш до дитячого будинку поїхати, всиновити когось.

- Всиновити... хм, навіть не знаю, - похитав головою Павло. - Там ж наче повна родина має бути для дозволу на всиновлення та й з паперами возитись не хочу.

Чоловіки ще певний час обговорювали особисті питання, так і не визначившись з варіантом вирішення проблеми, яка виникла у вигляді передсвяткової депресії директора компанії. Всі ці розмови допомогли Павлу відсторонитися від гнітючих думок, тому через двадцять хвилин він вже аналізував доцільність подальших закупівель мореного дуба на наступний рік.

Чорне тоноване авто помалу їхало містом, рухаючись на північ, до елітного заміського району, де Павло минулого року придбав собі будинок, про який колись мріяв.

Взимку вечоріло досить швидко і темрява вже заполонила вулиці; але безліч різнобарвних вогників, які прикрашали будинки та дерева напередодні свят, а з ними й вуличні ліхтарі, вправно протистояли чорноті ночі.

Поволі падав сніг. Павло розслаблено обперся на шкіряне сидіння і спостерігав за білими метеликами, які, кружляючи, тихо опускалися на землю.

Біля самих воріт будинку, в сніговій круговерті, він побачив жінку з дитиною, які проводжали авто поглядом.

- Зупинись, - бізнесмен нервово почав вглядатися в знайоме обличчя несподіваної відвідувачки, яка явно чекала саме на нього.

- Паша, - жінка спочатку кинулась до нього, коли брюнет вийшов зі свого авто, але потім схаменулася і завмерла на місці, притискаючи до себе хлопчика.

- Надія? Це ти?, - Павло не міг повірити своїм очам. Перед внутрішнім зором промайнув казковий відпочинок в Карпатах, який він провів з чарівною жінкою, вісім років... ні, десять років тому... чи може вже й більше часу минуло... - Що ти тут робиш?

- Нам потрібно поговорити, - Надія вглядалася в обличчя чоловіка, нервово щось обмірковуючи.

Павло запросив своїх гостей до будинку і попросив кухара заварити чай.

Так, в нього разом з будинком з'явилась прислуга. Водія він найняв вже давно, а от людей, що прибирали, готували і дивились за досить великою прибудинковою територією, довелось винаймати в минулому році. До цього, у міських апартаментах, в яких мешкав чоловік, прибирала і готувала жіночка з якоїсь спеціалізованої компанії по обслузі, що приходила тричі на тиждень.

- Ну, розповідай, що тебе привело до мене, - запитав Павло, розглядаючи хлопчика, що грів руки об гарячу пару, яка завихрювалась над горнятком з чаєм.

- Паш, можливо ти не пам'ятаєш, але я сім років тому працювала моделлю, - почала говорити Надія, навіть не торкнувшись до напою та печива. - Після Карпат я завагітніла.

- Що? Але ж..., - розгубився Павло.

- Зачекай, дай договорити, - зупинила його колишня коханка. - Ми з тобою зустрічались декілька місяців до свят, після цього чудово відпочили в горах, а потім я зникла... невже тебе це не хвилювало?

- Трохи, але я вирішив, що ти когось знайшла, тому й номер змінила і не відповідаєш на повідомлення в мережі, - знизив плечами чоловік. - Ти завжди видавалась дуже незалежною, великого кохання між нами не було, тому я й не став наполягати. Та й роботи багато в той період зібралось, я ж розширяв тоді виробництво, відкрив власний магазин...