Калиточка

Крап-крап... крап-крап...

- Дах так і не відремонтували, - зітхнула Світлана, підкладаючи миску для води, яка накрапала зі стелі.

- І нам дозвіл так і не дали самостійно щось зробити, - відповів їй чоловік, продовжуючи підшивати чобітки дружини.

Десь на даху, важко зітхав малий біс, який так добре розумів Олега, адже й сам постійно потрапляв у неприємні пригоди.

Олег та Світлана жили на останньому поверсі гуртожитку, в маленькій кімнаті, яку вдалось приватизувати.

Все б нічого, але важко було через постійні сварки зі старшими сусідами за місце на спільній кухні, паперові війни з комунальним підприємством та власником будівлі, який категорично відмовлявся займатися ремонтними роботами... а ще була мрія про дітей, яких приводити в такі умови молоді люди категорично не хотіли.

- Слухай, ми ж наче вже достатньо на перший внесок назбирали, - задумливо сказала жінка, визираючи у вікно.

Зима в цьому році видалась досить дивною і люті морози постійно змінювало майже весняне тепло. Саме це і називали комунальники основною причиною затримки з ремонтом... хоча вони і в минулому році обіцяли влітку все відремонтувати, навіть комісію якусь направляли, яка визначила, що явних пошкоджень дах не має і нічого не протікає... угу, не протікає, звісно... в засушливий період нічого такого й не побачиш, а під час дощів чи танення снігу ту комісію палицями на перевірку не загнати.

- Так, вже якась копійчина є, - кивнув Олег. - Потрібно про умови кредитування в банку розпитати і можна подумати про квартиру.

- А потім ще й цю кімнатку продаємо і одразу більшу частину кредиту перекриваємо, - зраділа Світлана, поспішаючи на кухню. - Зараз поїмо і підемо в банк.

- В тебе чобітки ще просихати будуть, я переклеїв їх перед прошивкою, щоб надійніше було, - відповів Олег дружині.

- Оу, ну так може тоді ти сам сходиш, а потім вже обговоримо все?, - жінка з надією поглянула на коханого. - А якщо умови вигідні запропонують, то й оформити зможеш одразу.

- Гаразд, - посміхнувся чоловік. - Що там в нас на обід?

- Гречка з котлетами, - радісно відповіла Світлана. - Вже несу.

Біс радісно потер лапки, очікуючи на цікаву прогулянку та можливість запаморочити дорогу цьому доброму чоловіку, який аж занадто позитивно до всього ставиться.
 

Олег вийшов з банку обмірковуючи умови іпотеки, про яку йому розповів один з співробітників закладу.

Все наче було непогано, але так не хотілося влазити у багаторічну залежність від фінансової установи, навіть враховуючи той факт, що частину позики вони зможуть погасити одразу після продажу своєї кімнатки в гуртожитку.

- Привіт, що ти такий похмурий?, - колишній співробітник Олега, що працював з ним у старій ремонтній майстерні, радісно привітав знайомого, якого не бачив майже рік.

- Привіт. Та от в банк ходив про кредитування на житло розпитувати, - відмахнувся чоловік. - Там такі відсотки, ще й довго так потрібно виплачувати позику, що я навіть не знаю...

- О, так в тебе ж наче була квартира якась, - насупив брови співрозмовник Олега.

- Так, вона і зараз є, але не квартира, а кімната в гуртожитку, з комунальною кухнею та спільним санвузлом, ще й ремонтні роботи господар будинку відмовляється проводити, а нам дозвіл не дають навіть самостійно дах підлатати, - чоловік похнюпив носа, розуміючи як зі сторони виглядають такі умови проживання.

- Слухай, я будинок під містом продаю, - задумливо сказав Олегу товариш. - Він звісно ж маленький, але є діляночка своя для огірочків і кухня все ж таки не спільна, а власна буде. Правда їздити далеченько, тому дешево віддаю, але ж можна авто купити, якщо плануєте ту кімнату продати.

Чоловіки деякий час ще постояли поруч з банком, обговорюючи вигідний для обох варіант, і поїхали дивитися на будинок.

За ними хвостиком промайнула тінь біса, який так зацікавився Олегом.

- Дійсно їхати далеченько, ще й ремонт робити потрібно буде, - задумливо сказав Олег, розглядаючи потріскані стіни будинку.

- Ну, зате ж свій дім, - товариш поплескав чоловіка по спині. - Я його як дачу використовував, тому й не ремонтував, але світло і газ провели, так що вже простіше буде.

- Гаразд, домовились, - кивнув Олег, згадавши сумне обличчя дружини, яка сьогодні знову вислухала нудну лекцію по веденню господарства в їх чудовій комуналці від старої сусідки.

Чоловіки оформили договір купівлі-продажу у знайомого нотаріуса, якому зателефонував товариш Олега, і попрощалися, задоволені один одним.

Тільки-но Олег вирішив зателефонувати дружині, після повернення на свою ділянку, як біля будинку зупинилося дороге авто, з якого вийшов поважний дядечко.

- Вітаю Вас, а де господар? Мені сказали, що він наче приїхав сюди сьогодні, - запитав незнайомець.

- Так я тепер господар, - відповів Олег, привітавши дядька.

- Хм, он воно як... ну що ж, тоді з Вами поспілкуюсь, - широко посміхнувся чоловік. - Я вже викупив сусідні ділянки і планую тут розпочинати забудову, от лише з попереднім власником залишалось домовитись, він наче навіть планував цю дачу продати, але я все ніяк впіймати його не міг.

- Але я придбав цей дім, щоб переїхати і жити тут постійно, - Олег розгубився, не розуміючи що ж йому тепер робити.

- Та тут такі умови, що жити постійно незручно буде, краще в сусідньому селі квартирку візьміть, ми тільки-но завершили будівництво і зараз останніми моментами з оформленням паперів займаємось, так що Ви зможете ще взяти квартиру по старій ціні, - підморгнув Олегу дядько.

- Але всі новобудови досить дорогі, та й до міста все одно їздити потрібно, а на машину тепер не вистачить, - похитав головою новий власник ділянки.

- А давайте я Вам свою машину на ділянку обміняю і гарантію підпишу, так що Ви по старій вартості квартиру візьмете нову?!

Олег ще деякий час порозпитував у незнайомця про умови придбання житла в новобудові і погодився на пропозицію дядечка, який так вправно вмів вмовляти людей.