Язиката Хвеська

Ялинка миготіла різнобарвними вогниками, по кімнаті поширювався аромат запеченої з яблуками качки, а по телевізору розпочинався якийсь святковий концерт.

Передноворічні клопоти зігрівали серце і єдиним мінусом в цей день можна було вважати відсутність снігу. Зима видалась досить теплою і опадів майже не було.

Петро з Галиною накривали на стіл, аж раптом задзвонив телефон.

- Петро, з прийдешнім вас!, - в слухавці почувся бадьорий голос Миколи, співробітника Петра, з яким вони товаришували з університету.

- І ми тебе з родиною вітаємо!, - заусміхався чоловік, підморгуючи дружині, яка крутилася біля нього, щоб добре все почути. - А що, Миколо, привітати просто вирішив чи новини якісь є?

- Нам керівництво інституту подарунок до свят зробило, директор отримав дозвіл для нашого спелеологічного дослідження в Атлантиді!, - радісно повідомив товариш Петра. - Одразу після Нового року можемо до тієї печери їхати.

- О, чудова новина, дякую, що одразу зателефонував!, - вигукнув чоловік і продовжив обговорювати з другом підготовку до поїздки.

Галина принесла салати та бутерброди на стіл і примостилася поруч з чоловіком, зазираючи йому в очі.

- А що, я вірно все зрозуміла, ви до печери якоїсь їхати зібрались?, - поцікавилась жінка.

- Так, дозвіл вже декілька місяців отримати намагаємось, ще з літа, - кивнув Петро. - От нарешті зможемо подивитись на печеру Атлантиду самостійно, а то все лише по звітах аналіз проводити доводилось.

- Якась особлива печера та, що ви хотіли там побувати?, - запитала Галина.

- Так, дуже специфічна. В основі порід глина наче, але там декілька разів знаходили дуже цікаві мінерали, - кивнув Петро. - Є підозра, що вглибині якісь жили проходять, але ми ці висновки лише теоретично робили.

Галина ще трохи порозпитувала і втекла на кухню, звідки почувся її приглушений голос.

Через певний час Петро пішов за жінкою, так як потрібно було вже сідати до столу. За зачиненими дверима, прикриваючи рукою телефон, Галя щось швидко розповідала своєму невидимому співрозмовнику.

- От же ж, язиката Хвеська, - похитав головою чоловік. - Я ще навіть дозвіл той не бачив, а ти вже розповіла всім про поїздку. Як і про передноворічну премію, про яку я просив помовчати, щоб ми могли телевізор новий купити. А через твій довгий язик мусив куму гроші на ремонт автомобіля позичати, який його син розбив на минулому тижні.

- Та я ж тільки кумі і сестрі зателефонувала, - зашарілася Галя, швидко завершивши розмову. - Ну, ще сусідці пару слів сказала...

- І як ти за десять хвилин встигла стільки бесід провести, - похитав головою Петро. - Гаразд, що вже з тобою зробиш, пішли за стіл.

Саме святкування пройшло досить спокійно та затишно. Після півночі до подружжя в гості прийшли брат Петра з дружиною та донькою, які мешкали неподалік. Потім ходили на вулицю і дивились на феєрверки. А наступного дня, з родиною та кумами, їздили в центр міста дивитися на ялинку та фотографуватися біля святкових декорацій.

Через два дні Петро з Миколою вже сідали в потяг, щоб вирушити на захід до славнозвісної печери.

Хоч морозу та снігу цієї зими не було, але холод в глибині гірського кряжу, до якого входили Медобори пробирав до кісток.

Вважалось, що Товтри створились з залишків морського рифу, який простягався в глибинах давнього океану Тетіс, саме через цю особливість місцева флора та фауна були унікальними і в печерах часто знаходили залишки закам'янілих водоростей та мешканців моря.

Печера Атлантида відрізнялася від своїх сестер, адже в її структурі сформувались нестандартні утворення, які вказували на більш давню історію виникнення цього місця.

Чоловіки провели в печері майже цілий день і заночували в невеликому селищі, яке розкинулось неподалік від гори.

Вночі Петру наснився дивний сон, в якому він розмовляв з тінню зниклого археолога, який сотню років тому досліджував ці гори і заблукав у лабіринтах печери.

- Я знайшов дивовижної краси утворення, яке не схоже на відомі нам мінерали, в середині блакитних кристалів миготять справжні зорі, які переливаються при світлі ліхтарів, - шепотіла чоловіку тінь. - Мене так зачарувала краса того місця, що я втратив лік часу і отямився лише тоді, коли зрозумів, що сил рухатись вже немає.

- І ти там загинув?, - здивовано запитав Петро.

- Я залишав позначки і намагався вийти з печери, але певно Капуш розгнівався на мене за те, що в його володіння зайшов, і Блуд підгірний на мене наслав... ех, попереджали ж старі люди, що не слід самому в ту печеру йти, не послухав...

- Сумна історія, - зітхнув Петро. - А до мене чого прийшов?

- Ти зможеш до тієї чарівної породи підійти, - прошепотіла тінь, розчиняючись в темноті, - твоя кров... ти зможеш... я наведу... покажу...

Потім всю ніч Петрові снились переходи та невеликі лази в печері, спуски та завмерлі кам'яні брили, через які його вела тінь археолога, що показувала чоловіку орієнтири, які слід було запам'ятати.

Наступного ранку чоловік розповів товаришу про дивний сон, але той лише посміявся над Петром.

- Та ми ж весь день по тих переходах лазили, ото тобі таке й наснилося, - відмахнувся Микола. - Але якщо побачиш знайомі орієнтири, то ти скажи, може дійсно чародійну породу знайдемо.

До обіду все проходило як і в попередній день, нічого незвичайного чоловіки не помітили і сіли перекусити на пласкому камені, що лежав посеред печерної зали.

- Дивись яка незвична кімната, стеля наче сферична, а по центру камінь цей, на вівтар схожий, - запивши бутерброди водою з пляшечки, сказав Микола.

- Коль, а я ж вже проходив тут раніше, - роззирнувшись, сказав Петро.

- Та ну, коли це, якщо ти зі мною постійно, - недовірливо вигнув брову його товариш.

- Так тінь археолога тут вночі проводила, - сказав чоловік, після чого Микола знову почав сміятися.

- Я тобі доведу, - впевнено сказав Петро. - Я відчуваю, що сон той незвичним був.
- Гаразд, - кивнув Микола. - І як ти хочеш доводити реальність свого сну?