Розділ 8.Леля.

Леля 

До нас вийшов сивий чоловік з поглядом, що проникав в саму глиб душі. Волхв, це не потрібно було навіть озвучувати!

— Богомир, кого ти привів до мене? — проговорив чоловік, не зводячи з мене погляду.

— Віщий Родогосте! Це Леля, її розшукують варяги! — стурбовано проговорив Богомир.

Волхв підійшов до мене, взяв мою долоню у свою, кілька хвилин усі мовчали.

— Леля, радий знайомству, мій дім твій дім! Іди Богомире, варяги не посміють нишпорити у Священному Гаю!

Родогост, познайомив мене зі своєю сім'єю, що також тут проживала, й мене справді прийняли дуже гостинно.
Та додому я не могла відправитись, бо як повідомляв Богомир, що навідувався час від часу, варяги досі мене шукають.

— Родогосте, а можна, якось послати вісточку до батька? Він хвилюється!

— Леле, твій батько великий Волхв Оріян! І він бачить більше за людей!

— Ви хочете сказати, що він усе знає і знав, що трапиться?
Хоч, чому я дивуюсь, я і так це знала!

— Ти маєш довіритись батькові й Богам!

Я намагаюсь, я справді намагаюсь довіряти, зрозуміти... Та, в мене погано виходить. Я не розумію, якщо батько усе знав, чому не допоміг, чому нічого не зробив?

Хоч і на це я знаю відповідь! Отже, Боги не дозволили йому...

         * * *
Йдуть дні, люди уже збирають, зі щедрої, родючої Київської землі врожай. А я продовжую чекати.

Кожного дня, я молюся у Священному Гаю. А потім спускаюся пагорбом до берега Дніпра, ніжуся в сонячних променях і самотності.

І так було кожного дня, поки мою самотність не порушив — Він.

— Тебе розшукують усі варяги Києва! А ти сидиш на березі Дніпра — сама! Не дуже розумно з твоєї сторони.

Я втратила дар мови, і прижмурювала очі, силячись роздивитися проти сонця, мого воїна. Хоч який він мій?

— Вони не прийдуть сюди! — тихо промовила я, все не вірячи, що це справді він.

— Ти настільки впевнена в цьому, чи просто наївна? — його голос був таким — холодним.

— Вони не прийдуть сюди... — знову повторила я, та уже не так впевнено.

— Леле! Вони прийдуть сюди! Дуже скоро, все зміниться!

Він пам'ятає, як мене звати! Моя перша думка і я посміхнулась. А потім до мене дійшла друга половина речення.

— Що скоро зміниться? Релігію не можна так просто змінити й князь Володимир не піде на такі жертви...

Воїн присів біля мене, надто близько, та я не відчувала страху, тепер, я могла його роздивитись, чим я і зайнялась.

— Ти нічого не тямиш у політиці!

— Але ми говоримо про Богів...

— Це у твоєму розумінні, а у князя, зовсім інша картина! І повір політика на першому місці. Ти знаєш як людей Київської Русі, називають у Візантії? Чи у Європі?

Він зробив паузу, а потім продовжив.

— Дикунами, язичниками!

— Як ти смієш? — я підняла тембр голосу, не змогла стерпіти образи.

— Я називаю речі своїми іменами! Князь поїхав в Херсонес і коли він повернеться — тобі краще зробити вибір!

— Мені не потрібно робити вибір! Я та ким є, я вірю в Богів, в яких вірили мої батьки, і далекі предки. І я не зраджу ні Богів, ні предків своїх!

— Ти така юна і така категорична! Відважна, вірна своїм переконанням! Мені подобається! Тільки я хочу допомогти, вберегти від вірної смерті!

— Краще смерть! Ніж зрада...

— Бачу, я не переконаю тебе! Тому, не будемо більше про це говорити. Поки що...

Далі ми сиділи мовчки. Я припинила на нього дивитися, розсерджена його словами, й спробувала піднятись, щоб піти...
Бо це все не правильно..

— Посидь ще зі мною.

— Я не знаю вашого імені!

— Костянтин. Більше, тобі не потрібно знати. Поки...

Я вдихала повітря, старалась заспокоїтись, бо почуте — ранило моє серце. Страх, закрадається все глибше. Неминучість трагедії, біди. Як я можу допомогти своїм Богам, людям?
Костянтин, я знову насмілилась глянути на нього, це ім'я не є слов'янським. Та йшло чоловікові. Я ще раз в думках про себе проговорила його ім'я, Костянтин - «твердий», «постійний» або «стійкий", ось характеристика, що точно описує власника.
Він доторкнувся до моєї руки. Це був як удар для мене й програш, що я не змогла, не знайшла в собі сили забрати руку.

Може це перевірка, яку на мене надсилають Боги?
Кілька хвилин пройшло для мене як вічність, і здається я не дихала. Я так яскраво відчувала його руку на моїй...

Я піднялась, відійшла на крок. І він занадто високий, занадто дужий... Сильний. Щось у ньому було таке, чого я не могла зрозуміти, це притягувало і водночас відштовхувало.

Я швидко піднялась пагорбом до Священного Гаю.