Розділ 15.

Леля

Ми пройшли в покої, де нас зустріли слуги. Й допомагали Костянтинові роздягатись, й мені. Та я не хотіла чужої допомоги, сама зняла плаща.

Коли ми залишились вдвох, я чекала пояснень, хоч якихось?

— Це твій дім? — підійшла я з далеку, щоб вияснити хоч щось.

— Ні, мій дім в Новгороді! Я тут, поки батько з князем не повернеться з Корсуня!

— Коли це буде?

— Скоро!

Нас провели до сусідньої кімнати, де вже був накритий стіл.
Я розглядалась кругом, й дивувалась, нереальності... Все було таке розкішне, стіл, скатертина, крісла з подушками. Посуд розписаний візерунками. Про різноманітність їжі — мовчу. Більшість страв ніколи не коштувала, й не знаю з чого вони зроблені.

— Вина? — Костянтин налив собі, відпив великий ковток.

А я не хотіла пити, події й так видавались не реальними...

— Їж.

Він говорив так мало, кожне слово потрібно було витягати...
Тому ми їли мовчки. Ніколи не коштувала такі смачні пироги. Навіть в Ілани, були не такі пухкі. Та з душею, теплом, Ілана готувала з любов'ю.

Коли з вечерею було покінчено, ми далі сиділи мовчки.
Тільки погляд воїна змінився, він дивився на мене так... Не так як мав би, не так як раніше. Уважніше, детальніше...
Я не відводила очей, також дивилась, вивчала, запам'ятовувала...  Темне густе волосся, по боках поголене, тижнева небритість, й ледь помітні шрами на щоці. Неглибокі, й не помітні, якщо не придивлятись. Та я придивлялась! Особливими, були його очі, такі яскраво голубі.

Він посміхнувся.

— Невже не страшно? Ти сама, беззахисна з чоловіком наодинці! Чи ти просто дуже наївна, що я не раз говорив тобі!

— Навіщо ви мене сюди привезли? — не піддалась провокації, я поставила своє питання.

— А ти як думаєш? — для чого ці загадки, невже не можна розказати...

— Я не знаю ваших мотивів! Ви то рятуєте мене, то привозите сюди, до...

— Намагаюся позбутись чарів...

— Що? — він це серйозно?

— Є два способи позбутися чарів. Перший вбити об'єкт пристрасті, що вкрай важко, враховуючи почуття. Другий, піддатись їм.

— Що ви таке говорите? — моєму здивуванню не було меж.
— Ти ж хотіла знати, чому тут. Не знаю хто це зробив, чи ти, чи твій батько... Та повір, я дізнаюся.

— Це не правда! Батько не володіє любовними чарами. А я тим більше!

Я піднялась, не в змозі це слухати...

— Сядь на місце! — я сіла, от злити його, я зовсім не хотіла.

Чим я думала, коли погодилась й поїхала з ним?

— Я пожартував! Чари на мене не діють!

— Я хочу додому? Батько шукає мене!

— Не шукає! Він знає що ти зі мною!

Що? Це не правда

— Що ви говорите?

— Ще у Вишгороді, я з Оріяном про все домовились! Що заберу тебе до Києва з собою. Та варяги випередили мене. За наказом князя. Володимир таким способом хоче заручитися підтримкою Волхвів.

Я мовчки переварювала почуте...

А Костянтин наблизився до мене, доторкнувся рукою до щоки, ніжно провів.

— Лягай спати, сьогодні був важкий день! — і вийшов.

Я залишилась сама, в просторій кімнаті, витончені й та такій чужій для мене. Спати зовсім не хотілось, я ніяк не могла збагнути, якщо батько говорив з Костянтином про мій від'їзд до Києва. То чому не розповів мені?

Чому батьку?

Я сіла на широке підвіконня, й не зводила очей з Граду. Я багато чула про Град Київ.

Град — місто, огороджене оградою (оборонною спорудою, високим частоколом, земляним валом). У граді живуть ремісники, торговці, військовики, дворяни, княжа знать. Біля града (в неукріплених селищах) живуть хлібороби. У мирний час вони працюють на нивах. Займаються полюванням, рибальством. Вони мають городи, сади, пасовища, на яких ходять стада ситої великої рогатої скотини. Коли у степах з'являється ворожий військовий загін, селяни залишають селища і спішать до граду. І молоді селяни допомагають княжому військові боронити град і селища.

І в мирний час князь сам з граду не виїжджає. З ним завжди їде військо (дружина). У граді, тоді коли князь їде в похід чи в гості до сусіднього князя, лишається частина княжої дружини, очолена княжим сином, зятем або тисяцьким (атіманом). На даний час в Київській Русі є вісімдесят шість градів.

Київ має 47 тисяч мешканців, охоплює 400 гектарів. Київ найбагатший і найбільший град Євразії.

Я дивилась на будинки переважно дерев'яні, чимало — двоповерхових. Кияни вважають, що дерев'яні будинки — теплі й привітні. Запах дуба, сосни, береста єднає з душею лісів і дібров.

Мої предки діти природи. І вірили вони, що природа вміє говорити, має душу. І вірили, що чим краще людина знає таїни природи, тим легше і щасливіше їй живеться. Вони свідомість брали для себе зі свідомості Всесвіту. Їхня свідомість була злагоджена з ритмікою життя природи, і тому була свідомістю здоровою, радісною, правильною.

Батько і мене навчав жити законами природи. Цінувати, шанувати, любити, відчувати. Буквально бачити! В лісі вирує життя, це не тільки про тварин говориться. А про самі дерева, які світяться енергією, теплом.

***
Зранку мені допомогли вдягтись, жінка сама підбирала одяг, прикраси, цього тут було багато, наче спеціально куплено для мене. Я не сперечалась з вибором, хоч занадто багато всього, мені краще в простому сарафані. Звичніше. Та не хотіла, щоб мене впізнали.

— Де хочеш снідати? Тут, чи на низу з усіма? — Костянтин стояв позаду мене. Впевнений, зібраний, серйозний.

— З усіма! — сама здивувалась своєму вибору.