2

4

Давида розбудив стукіт у двері. Світло майже не проникало крізь простирадло, яке закривало вікно, тому йому було важко визначити, котра година.

— Синку, це я, — сказала Світлана.

Давид неохоче встав з ліжка, протер сонні очі та відчинив двері. Він глянув на змарніле бліде лице матері, як завжди, з надією, що її хвороба була лише страшним сном, і знову був розчарованим.

— Одягайся, — продовжила вона. — прогуляємося з тобою.

— Мені не дуже хочеться гуляти, мамо.

— Але ж... ти так любив наші прогулянки.

Авжеж любив, подумав Давид, доки не зрозумів, що вони гуляють не для розваги, а тому що їм просто нікуди було йти.

— Я ліпше лишуся.

— Я хотіла сходити з тобою в школу.

— Нащо? Мені було добре, коли й не ходив до тієї школи.

— Ти не ходив, бо обставини були інші, синку. Але тобі потрібно вчитися.

— Піти в школу, щоби через кілька тижнів знову переїхати і покинути її? Може краще я просто почекаю переїзду?

— Не починай, будь ласка, — мовила вона.

— А я і не починаю.

— Ми не переїдемо, обіцяю.

— Ти це вже казала.

— На цей раз я точно впевнена.

Давид відвів погляд.

— Синку, я знаю, період не легкий. Але зачинятися в кімнаті — не вихід.

— Чому ні?

— Бо в один момент двері можуть просто не відчинитися.

Я лише хочу тобі кращого життя, ніж було в мене. Будь ласка, сходи зі мною до школи. Прошу.

Давид, боячись глянути матері в очі просто кивнув і став одягатися. Світлана тим часом замислено пішла довгим темним коридором.

Вони йшли вже хвилин зо двадцять, і за цей час побачили тільки чотирнадцять цілих будівель, що стояли посеред закинутих руїн, які колись мали дахи, вікна, вогонь у грубі та родину, яка щовечора збиралася за столом. Ближче до центру села Міллин розташовувався дитсадок, маленька крамничка “Лісовичок”, будиночок, чиї вікна завішані старими годинниками та іграшками, а над дверима висів заголовок “Продай непотрібне, купуй душі необхідне!”, і ще декілька заколочених дошками будівель, котрі колись теж рахувались крамницями. Асфальтована дорога ледве трималася купи, і чоловіки, які проїжджали мимо Давида і Світлани, те й діло, що лаялися, попадаючи в чергову ямку. Людей майже не було, і тільки каркання ворон лунало у повітрі.

Нарешті за пів години вони дійшли до школи. Це була одноповерхова будівля з пошарпаними стінами та купою занедбаних годівничок на кожному підвіконні. Зайшовши всередину, в ніс одразу вдарив різкий запах сирості та поту. Давида ледь не заглушив дитячий крик. Долоні його спітніли від хвилювання. Найжахливіше для нього було опинитися в центрі уваги сотні дітей, які будуть жадібно їсти його поглядами. Першокласників не можна було злічити. Вони казилися й тікали від чергових учнів, мов у тому мультфільмі про Петрика П'яточкіна. Світлана поклала руку на плечі сину і рушила з ним уперед. Не пройшли вони й кількох метрів, як один хлопчик вигукнув:

— Новенький! Гляньте, новенький.

— Новенький? — підхопили новину інші та стали шукати нове обличчя.

Вони відшукали учительську і деякий час дивилися обмірковували, що робити далі. Та коли Світлана вже наважилася постукати, двері різко відчинилися і з кабінету вибігла Жінка. Ледве уникнувши зіткнення, вона зойкнула і спитала.

— Прошу вибачення. А ви до кого?

— Ми... ми б хотіли записатися в школу, якщо так можна сказати, — відповіла Світлана.

— Оце так новина, — зраділа жінка. — Прошу, заходьте.

У продовгастому кабінеті стояло з дюжину робочих столів, забитих стосами паперів та книжками. За своїми столами сиділи ще четверо вчителів, чиї очі поважно відірвалися від роботи і глянули на новоприбулих.

— Увага, до нас новенький, — радісно проголосила жінка. — Як тебе звати?

— Давид, — відповіла за нього Світлана і стисла його руку.

Учителі й далі дивилися на них, не проронивши ні слова. Лише деякі привітно посміхнулися.

— Добридень, — мовила Світлана.

Давид теж спробував привітно всміхнутися.

— Скільки тобі років, Давиде? — спитала жінка.

— Чотирнадцять.

— Тоді в такому разі твоїми класним керівником буде Тетяна Орестівна. Онде вона. Тетяно, чи не могла б ти?..

Із під купи паперів виглянула рудоволоса жінка. На кінчику картатого носа в неї тримались окуляри, що ледь прикривали блакитні очі. Вона встала, обтрусивши руки від крихт печива, і підійшла до Давида.

— Рада знайомству, стримано мовила Вона. — Ходімо, представлю тебе класу.

Вони попрощалися з учителями та вийшли з кабінету.

— Наша школа була побудована у тисячу дев'ятсот тридцять п'ятому році, — почала Тетяна Орестівна, мов на уроці. — Тоді наше селище Міллин було в дещо кращому стані, а жителів значно більше. Школа тоді була меншою, та її починали добудовувати, і добудували б, якби не страшна війна. Після того жаху, що творився в ті часи, вона була спустошена і тільки у п'ятдесятих роках з'явилися нові учні.

Давид майже не слухав, що казала та жінка. Його сповнював страх перед знайомством з однокласниками. А Світлана, хоч і уважно слухала, та не могла не помічати, як діти вп'ялюються поглядом на її поголену — хоч і накриту хустинкою — голову.

— З роками Міллин забувався. З'являлися інші села, а наше по-тихеньку зникало на картах. Але ті, хто лишився, змогли відбудувати знищені війною будівлі. Не оминули й школу, за що їм велика подяка. Так і осіли. І ніхто більше не покидав Міллин. А ті, хто покидав, неодмінно поверталися. От і живемо вже понад п'ятдесят років у тиші та спокої, у своєму куточку. Ми прийшли.

Тетяна Орестівна зайшла першою в клас, аби підготувати учнів до зустрічі.

— Діти, вгамуйтесь на хвилинку. Мушу познайомити вас із новим учнем у нашому класі. Це Давид.

Усі різко затихли. Понад п'ятнадцять учнів і вдвічі більше очей були приковані поглядом до Давида. Було лише чути, як дехто перешіптувався між собою.