10

ЕРНЕСТ

1

Було тихо. Занадто тихо. Ця тиша давила на вуха та зводила з розуму. Навіть власних кроків не чути. Ніби сам дух лісу приклав до губ пальця та змусив усю природу вмить замовчати.

Раптом голос почувся знов.

— Ернесте. Сюди, Ернесте.

У голові запаморочилось. Давиду не вистачало кисню. Він намагався вдихнути, та був наче риба на суші.

Підіймаючись на гору, Давид чіплявся за гілки кущів. Якби ж було не так темно. Якби ж було видно, що він тягне руку до тернової гілки. Якби ж було не так боляче. Давид зойкнув від болі, а з уст не вийшло ні звуку.

— Нечиста кров. Нечиста кров...

Рука страшенно пекла, та це його не спиняло. В голові паморочилося все дужче, та він ішов далі.

— Де ти Ленні? Де ж ти?

— Ернесте?

— Де ти, Ленні?

— Ернесте, виходь!

— Хто тут? - викрикнув Давид.

— Ернесте, це я. Виходь, Ернесте. Виходь.

— Що тут... що...

Ховайсь, ховайсь, мій м'ячику...

Усе в очах Давида попливло. Раптом Його засліпило сильне світло і... Він бачив двері. Його рука потягнулася до них і відчинила. Давид глянув на свою руку. На ній не було ні подряпини. Лише за мить він зрозумів, що вона й не його зовсім.

— Ернесте? - мовив чоловік, який стояв за дверима. - Ходімо.

— Куди? - спитав Давид. Вірніше той, чиїми очима він дивився.

— Ми їх знайшли. Нас уже чекають.

— Кого знайшли? - спитав той, кого звали Ернестом.

— Дуже дотепно. Ніколи патякати. Ходімо. Вони можуть утекти.

Давид нічого не розумів. Де він? У кому він? Хто ці люди? Вийшовши з будинку, він став приглядатися до зовнішності чоловіка, що йшов поряд. Одяг його був далеко не сучасний. Ганчірні штані, шкіряний жилет, на товстому поясі з піхви виблискував наточений ніж.

Картинка в очах стала промальовуватися детальніше. Тепер було зрозуміло, де ці чоловіки йшли. Це було село. Старе, занедбане селище, ніби змальоване з підручників по історії. Раптом тишу заповнив галас, а за ним, мов привиди минулого, з'явилися люди, які його створювали. Перед очима Давида промайнула стара хвора жінка, закутана в ганчір'я. Вона щось пробурмотіла та пішла далі.

— Ернесте? - мовив чоловік, із яким той ішов. - Ти в порядку? Сьогодні сам не свій.

— Я в нормі. Просто... відчуття дивне.

— То від хвилювання. У мене завжди таке перед полюванням.

“Полюванням?” - подумав про себе Давид.

— Моліться, браття мої та сестри, - загорланив силует, що стояв попереду. - Моліться, і нехай відьмацька нечисть омине двері дому вашого.

Ернест звернув увагу на той силует і Давид зміг розгледіти його краще. То був священник у рясі та великим хрестом, який тримав у руці. Священник усе не вгамовувався.

— Прийміть Хреста, браття мої та сестри. Прийміть діву Марію у свої серця. Нехай отець всевишній убереже вас від пошесті відьмацької. Від дітей Сатани!

Ернесте, - значно тихіше мовив він, помітивши “Давида”. - Вже збираєтеся? Нехай господь іде попереду вас, браття мої.

— Куди ми йдемо? - нетерпляче спитав Ернест знову.

— До хижі в лісі, - мовив чоловік, що був із ним. - Ти не пам'ятаєш? Учора нам вдалося їх вислідити. Тих, про кого нам розповідав стариган.

— Кого “їх”?

Тоді священник, нахилившись до Ернеста, тихо мовив, ніби боявся, що той узагалі все забув.

— Відьом, дорогий мій брате. ВІДЬОМ! - загорланив удруге. - О пресвята Вседіво! Мати Христа Бога нашого, принеси молитву нашу Синові твоєму і Богу нашому, щоб він спас через Тебе душі наші. Убережи нас від нечистої сили... Убережи від нечистої крові! Убережи... убережи...

Все навколо закрутилося у вихорі. Картинка перед очима розплилася, розчинилася, випарувалася у густому всепоглинаючому тумані.

Давид отямився. Він уже не розумів де знаходиться і звідки прийшов. Туман огорнув ліс, а його огорнув страх. Раптом він почув дивний крик. Щось середнє між котячим завиванням і піснею кита. Ехо пролунало по всьому лісу, розсікаючи тишу.

Давид пішов далі, та кроки його ніби не набували реальності. В голові знову запаморочилося. Кисень. Як же хотілося ковтнути трохи кисню.

Котись, котись, мій м'ячику,

а я наздожену...

Він бачив хатинку в лісі. Поряд стояло з дюжину чоловіків із голодними очима. В руках їхніх були мотузки та палиці.

— Ходімо, Ернесте, - сказав один.

Давида понесло в перед, а йому лишалося тільки спостерігати. Ернест різко відчинив двері. Він, та ще декілька чоловіків зайшли всередину, готові до нападу.

Але в хатині нікого не було.

— Запізнилися, - сказав один чоловік.

— Обшукайте тут усе, - мовив Ернест.

Давид спостерігав, як чоловіки трощили усі меблі, розкидали речі, висипали овес із мішків у пошуках живої душі. Ернест окинув поглядом усю кімнату та задивився на грубу. У нижній її частині був отвір, закладений сухими дровами. Він підійшов до груби, нагнувся і став прибирати дровеняки, розкидуючи їх у різні сторони. На його невелике здивування, отвір був закладений лише з краю. Нахиливши голову, він помітив п'ятку, яка вмить сховалася під білу нічну сорочку.

— Вилазь, - сказав Ернест.

— Що знайшов? - спитав чоловік. Він підбіг до груби, нахилився і засунув руку в отвір. - Ану йди сюди, маленька. Вилазь, кому сказано!

То була маленька дівчинка років десяти. Вона пручалася та не видавала ні звуку.

— Вона не могла тут жити сама. Хтось є поряд. Вони точно прийдуть.

Ернест дивився спокійно на дівчинку. Її очі немов поглинули денне світло та відблискували у темній хатині.

— Гаразд, дівчисько, - сказав чоловік. - Кажи, з ким ти живеш? Де твоя мати? Відповідай, коли питають!