12

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

ЛЕННІ

1

Три години тому.

Віктор стояв у коридорі лікарні. Його очі були прикуті до стіни, але бачив зовсім не її. Він прокручував у голові момент, як зайшов у кухню і побачив Світлану, яка лежала на підлозі з кров'ю на губах. Згадував те відчуття, яке з'явилося в той момент. Це був страх, але не за дружину. Він злякався за себе. Злякався, що йому вже не оминути проблем. І це його картало. Невже він справді такий егоїст? Йому не хотілося бути таким. Глибоко в душі він відчував відразу до себе, але товстий панцир упертості не дозволяв виказувати комусь свої почуття. Навіть йому самому.

— Ти як? - запитав його Брат.

— Нормально. Пилипе, тобі не варто було сюди приїжджати. Як ти взагалі дізнався, що сталося?

— Язики селян у Міллині довші за дорогу від нашого будинку до лікарні. Вона жива?

— Так. Поки що.

— Їй потрібне лікування, Вікторе. Справжнє лікування. Тут їй нічим не допоможуть.

— В мене немає грошей на справжнє лікування.

— Хоча би щось є. Її потрібно відвезти в краще місце...

— Ні, Пилипе. Немає нічого. Я програв останні гроші Остапу.

Пилип тяжко зітхнув, закусив нижню губу й мовив.

— Скільки ти програв? Цього разу.

— Більше, ніж у мене було.

— На скільки більше?

— На багато.

— ... Я попереджував, Вікторе.

Віктор промовчав. Він не відводив погляду від стіни.

— Гаразд, - сказав Пилип. - Я подивлюся, чим зможу допомогти.

— Ні. Я не хочу, аби ти мені ще в чомусь допомагав.

— А я це робитиму не для тебе.

Пилип пішов коридором, а Віктор глянув йому вслід і привідчинив двері до палати, де лежала Світлана. Він дивився на її бліде обличчя, в надії, що вона ось-ось розплющить очі. Та за весь час вона, на жаль, так цього і не зробила.

2

Давид прокручував у голові останні Вікторові слова, намагаючись у них повірити. Він різко повернувся до виходу, відчинив двері, готовий вже піти з дому, коли Віктор його спинив.

— Ти куди?

— Яка вам різниця?

— Велика. Повернись негайно.

— Він діло каже, - сказав Ленні. - Ліпше лишайся вдома.

— Я хочу до мами, - сказав Давид.

— Лікарня зачинена, — мовив Віктор. — Якщо і з тобою щось станеться, я...

— Що — ви? - Давид глянув на Віктора. - Що — Ви?!

— ... Просто лишися вдома, гаразд? Завтра ти зможеш її побачити. Але зараз іди відмий бруд із себе та лягай спати. Я не хочу навіть чути, те ти був.

Давид подивився Ленні в очі, несвідомо бажаючи, щоб той його підтримав.

— Лишайся вдома. - сказав Ленні.

— А хіба не ти мені казав, не робити того, що від мене хочуть інші? - Подумки спитав Давид. - Хіба ти не говорив мені, вчиняти так, як хотітиметься саме мені?

— Лишайся вдома.

Тоді Давид з усієї сили гримнув дверима та пішов у свою кімнату. Він зняв черевики й куртку, кинув усе на підлогу та й сам впав біля ліжка. В очах його не було сліз. Лише крижаний страх, який обпікав йому серце. Стільки всього вертілося в голові. Давид навіть не встигав за плином думок та голосів, які безперервно нашіптували йому на вухо.

Давиде, обіцяй, що не підеш у той ліс... я люблю тебе, синку... це Давид, ваш новий однокласник... він складна дитина... підійдеш до моєї доньки, я тебе вб'ю... я Ленні, твій друг... що має статися, неодмінно станеться... я Ленні, твій друг... татку, татку... я Ленні, твій друг... більше немає того чоловіка, за якого я вийшла заміж... я Ленні, твій друг... лишився тільки монстр... я Ленні... тільки монстр... Ленні... МОНСТР... ТВІЙ ДРУГ... МОНСТР... ДРУГ... Я ЛЕННІ... МОНСТР...

— ГОДІ! - викрикнув Ленні.

Давид отямився. Він підняв голову і глянув на нього. Той сидів на підвіконні, тримаючись за голову.

— Перестань!

— Що ти таке? - спитав зі злістю Давид.

— Хочеш дізнатися, що я? Ти справді цього хочеш?

— Що я бачив у лісі? Хто всі ті люди? Хто такий Ернест?

— Ти справді цього хочеш? - перепитав Ленні. Він дивився прямо Давиду в очі. Зіниці-місяці засяяли, як ніколи до того. Аж світло лампи враз потьмяніло. - Гаразд, Давиде. Я розповім. Ти перша людина, яка назвала це ім'я за чотириста років. Його було похоронено глибоко бід землею разом із людиною, яку вбили кляті чудовиська. Так, Давиде, ти правильно здогадуєшся. Я був Ернестом.

— Розкажи мені.

— Що саме ти хочеш почути?

— Чому я бачив ту дівчинку? Чому бачив саме той день?

— Тому що це був останній день мого життя.

3

— Це був тисяча шістсот п'ятдесят дев'ятий рік, - почав розповідь Ленні. - Складні часи для Німеччини. Та й для всієї Європи взагалі. Ми з моєю дружиною Патрицією вже чотири роки як переїхали в маленьке село відколи вона завагітніла. Нам хотілося спокійнішого життя. Та як ти вже бачив у видіннях, у нас не вийшло. Полювання на відьом розповсюдилося, як чума. Звісно, ти зараз думаєш, що то була цілковита одержимість та вигадка. Це не дивно, враховуючи те, як описують ті часи у підручниках. Історію взагалі доволі часто редагували заради спокою на землі. Та у свій час і мене навідувала така думка. Доки не сталося те, що ти бачиш зараз перед собою. Я став полювальником на відьом. За це добре платили, а нам дуже потрібні були гроші. Від тоді мені доводилося вистежувати чоловіків, жінок та дітей протягом довгих трьох років. Я був певен, що роблю правильно. Я свято вірив, що очищаю світ від потвор. Та дружина мала іншу думку щодо того. Ми жили в чотирьох із Патрицією та двома донечками, яким мало виповнитися чотири роки. У нас було все для щастя: сім'я, дім, їжа. Але все псувала прірва, яка збільшувалася з кожним днем на полюванні та відділяла мене від родини. Від любої Патриції.