14

ВЧИНКИ, ЯКІ

НЕ ПРОБАЧАЮТЬ

1

Він здіймався на гору, в думках крутячи лише одну фразу “Приведи мене до хижі. Приведи мене до хижі”. Хвилин десять, а може й двадцять (у цьому лісі панували свої правила) Давид ішов без цілі кудись дійти. Він розумів, що лише Ліс може його привести до бажаного місця.

Раптом почулися чиїсь кроки. За його спиною заговорив дід Трохим.

— Шо ти тут робиш, малий?

Давид обернувся. Його обличчя було сповнене рішучості та серйозності.

— Я прийшов до вас.

— Я казав, шоб ти сюди більше не приходив. Як узагалі ти мене знайшов? Чого тобі?

— Я хочу поговорити з пігрітом, якого ви доглядаєте.

— Нашо воно тобі треба? Забирайся звідсіля.

— Ні. я маю поговорити з пігрітом.

Дід Трохим захитав головою.

— Після тебе пігріти збунтувалися. Тобі небезпечно тут бути. Якшо тебе помітять... Якшо Ленні дізнається...

— Я маю поговорити з пігрітом, - стояв на своєму Давид. - Мені треба дещо дізнатися. А тоді я піду. І більше не з'являтимуся в цьому лісі.

— ... Шо ж, добре. Ходи за мною. Друже, - мовив дід до Лісу. - приведи додому.

Дерева заскрипіли, здійнявся вітерець, в голові запаморочилося. Вони пройшли вперед і побачили хатину Трохима. Дід провів Давида до сараю, запалив гасову лампу, поставив її на підвіконня й мовив.

— Тільки швидко. Доки вони не взнали.

— Добре. - сказав Давид і повільно, обережно підійшов до купи сіна, на якій лежав слабкий пігріт.

— Все-таки прийшов, - сказало створіння. - Ти ж мене чуєш, чи не так?

— Чую.

Давид зніяковів. Долоні спітніли, серце загупало в грудях.

— Я... Я хотів запитати про твою людину.

— Маю припущення, що ти питаєш про того, через кого я зараз у такому стані.

— Так, саме про нього.

— А хіба ти мав потребу в цьому? Схоже, тобі й так відомо все.

— Я лише здогадуюсь. Розкажи мені все, як було.

— Ну що ж, - пігріт прокашлявся. - Гаразд. Двадцять років тому я отримав своє нове життя. Колишнє тіло померло від СНІДу. Життя я прожив кепсько. До тридцяти років мені здавалося, що життя сповнене прекрасних відчуттів та емоцій, які лише можна знайти. Як іще можна було вважати, коли щодня під кайфом. Брезгливості до наркотиків у мене не було, тому пробував усе, що потрапляло в руки. Але одного дня мені все це набридло. Спочатку пропало бажання колотися, а потім і взагалі жити. Саме тоді я зустрів Ленні. Спочатку, я гадав, що в мене глюки, але з часом ставало дедалі ясніше — він справжній. Його слова “я твій друг” відкарбувалися в моїй підсвідомості. Мені дійсно хотілося вірити в них. Хотілося вірити, що ми завжди будемо разом. Але хвороба мала інші плани. Краще б я не коловся тим самим шприцом, що й інші. Краще б узагалі не коловся, але що вже вдієш.

Я лежав у лікарні. Був готовий прощатися з цим клятим життям, коли Ленні сказав: “Гей, друже, хочеш я дам тобі другий шанс? Дам вічне життя, у якому ми будемо друзями вічно?”. На останні сили я відповів: “Так, чорт забирай, звісно хочу” і заплющив очі.

Наступного разу я прокинувся вже пігрітом. Моєму щастю не було краю. Я не пам'ятав, ким саме був, що було раніше. Лише деякі спогади туманно вертілися в пам'яті. Коли побачив Ленні, я зрозумів: усе стало так, як він і казав. нове вічне життя разом із другом.

Я хотів бути схожим на нього. Вчився його майстерності, просив навчити мене знаходити собі людину, але він був завжди проти. Радив цим не займатись, і просто висмоктувати енергію без зв'язку з людиною. Звісно, це простіше та безпечніше, але мені таке було не цікаве. Я хотів бути, як Ленні. Хотів приносити користь і збільшувати нашу сім'ю.

Потай від нього я знайшов собі людину. Це була дівчинка, така ж самотня та слабка, яким колись довелося бути мені.

— Діана, - подумав вголос Давид.

— Так, - мовив пігріт. - Діана. Серце якої сповнене гнівом до батьків і пригніченням через неприйняття інших. Вона була прекрасна. Легка та безпечна людина, загнана комплексами в тупик.

Я хотів домовитися з пігрітами, чиїми “людьми” були батьки дівчинки. Боявся, що Ленні про мене дізнається. Але були звичаї — кожен, хто мав свою людину, мусив заспівати про неї пісню. Тож я не мав вибору.

— І Ленні дізнався? - спитав Давид.

— Звісно дізнався. З того моменту я перестав бути йому другом. Він більше не мав часу на мене. Отримавши носія, на мене впав увесь тягар відповідальності. Я став другом для людини. А це означає, що ти маєш стати одним цілим із нею. Назад шляху немає. Або доводиш діло до кінця, або... переживаєш пекельні муки від роз'єднання.

— Що було далі? Діана виявилася не простою дівчинкою. В ній тече особлива кров. З такою силою мені, молодому пігріту, було не впоратись. Я зрозумів, вона особлива. Це мене як приваблювало, так і лякало. Лякало тому, що існують правила, які, звісно, встановлював Ленні: кожен, хто найде особливих людей, зобов'язаний розповісти про це йому особисто.

— Про яких саме особливих людей ти говориш, - спитав Давид.

— Про людей, яких споконвіку називають відьмами та чаклунами.

— Але... я не розумію...

— Скажи мені, ти ж бував у тій долині, де ростуть берези? Вона приводила тебе туди?

— Ем, так.

— І ти відчував, ніби потрапляєш в інший світ, кращий приємніший, кольоровіший. Чи не так?

— Так.

— Це місце створила Діана. Вона наділила його тією чарівністю, яка так і манить до себе.

— Я гадав, це лише так здається. До того ж компанія була приємна.

— Не просто компанія. А компанія людини, яка має надзвичайний та рідкісний на сьогоднішній день дар. По тій самій причині ти знайшов нас. Тому Ліс прийняв тебе. Він відчув у тобі часточку магії, яку Діана несвідомо передала тобі, створивши між вами зв'язок по подобі того, що з пігрітом. У якомусь сенсі ти й сам став трішечки відьмаком. Тому опиратися Ленні було значно легше. Тому ти зміг потрапити в його спогади. Одне лише не розумію: Чому Ліс дозволив тобі почути мене? Можливо, у духа змінилася думка щодо Ленні та тепер завдяки тобі хоче змінити порядок. Це єдине пояснення, яке я бачу. Хоча... Можливо, наш із Діаною зв'язок іще не повністю розірвано.