Ленні: у серці паразита

15

ВТРАТИВШИ ОДНЕ,

ЗНАХОДИМО ІНШЕ

 

1

 

Два дні потому.

Біля залізничної дороги, кінця краю якої, здавалось, не було, сиділи на лавці Давид і Діана. Тетяна Орестівна відійшла придбати квитки: два в одну сторону й один назад. Небо вкрили густі хмари, крізь які не пробивалося жодного сонячного промінця.

— Ти... точно взяла все необхідне? - спробував приглушити ту крикливу тишу Давид.

— Так, - відповіла Діана.

— Може... не знаю... дорога довга. Тобі є, що перекусити, поки будеш...

— Давиде, я знаю. І мені дуже тяжко. Повір. Ще більше, ніж тобі. Мені страшно. Дуже страшно. Я не хочу уїжджати. Не хочу... від тебе уїжджати. Ще ніхто так не ставився до мене, як ти. Ніхто не дивився на мене, як ти. От, знову дивишся точнісінько так само. Перестань, прошу.

— Пробач.

— Ні. Я просто...

Він узяв її за руку. Вона трохи заспокоїлася.

— Усе буде добре, Діано. Чуєш? Все налагодиться. Це не надовго. Ти освоїшся там, знайдеш нових друзів. А потім ми виростемо. Час мине швидко, повір. І одного дня ми знову зустрінемося.

— А що як ні? Що як ці дні, цілі роки тягнутимуться тисячоліттями? Що як я не знайду того, хто мене прийме? Що як усе повториться знову і все буде як тут? Що як ми... більше не зустрінемося?

— Навіть якщо все і повториться, то хіба я не маю з'явитися в кінці?

— Я боюся, ти забудеш про мене до того часу.

— Обіцяю, що не забуду.

— Не давай мені таких обіцянок, Давиде. Ліпше пообіцяй, що ти ніколи не змінишся. Пообіцяй, що не будеш впускати у свою голову Ленні та не давати йому більше шансів.

Давид замислився.

— Що, таке важче пообіцяти? Звісно важче.

— Ні, - сказав він. - Дати Ленні перемогти — значить зневажити все те, що ти для мене зробила. Вчинити так — все одно що зрадить. Цього я не дозволю. Обіцяю.

Діана глянула Давиду в очі й посміхнулась. Їхнє сяйво й глибина, притаманна справжньому чоловіку, так прикрашали його ще зовсім юне хлопчаче обличчя. Їй це подобалося. Вона опустила голову, замислившись на мить, а тоді мовила.

— Останнім часом у мені щось змінюється. Це триває вже кілька років. Я не знаю, що, але воно ніби бурлить десь всередині, намагаючись змінити мене. Це страшно.

Давид прекрасно знав, що вона мала на увазі, й мовив.

— Що б то не було, пам'ятай, воно не змінює тебе, а лише доповнює. Робить тебе такою особливою.

Діана посміхнулася.

— Дякую. Дякую тобі за все.

Десь удалині почувся потяг, що невблаганно наближався до станції. До них приєдналася Тетяна Орестівна та сумно глянуло то на Діану, то на Давида.

— Діано, люба, все, вже час прощатись.

Вона кивнула вчительці й тяжко зітхнула.

— Що ж, - мовив Давид, натягнувши болісну посмішку. - Тоді будемо прощатись.

Вони встали і Діана кинулася йому в обійми. Потяг прибув на станцію. З будиночку вибігла жінка з червоно-білою дощечкою і лише її слова “бігом, бігом, дітки. Потяг не буде чекати вічно” змогли змусити Давида розімкнути обійми.

— А міг би й почекати, - тихо сказав він, від чого Діана посміхнулася знов. І, мабуть, востаннє.

— Березова роща тепер належить тобі, - сказала вона. - Пам'ятай, якщо станеться біда, чи просто на душі буде паршиво, їдь туди. Це місце тобі допоможе. І велосипеда мого лиши собі.

— Дякую. Дуже дякую.

— Бувай, Давиде.

— Бувай, Діано.

Вона зайшла у вагон. З нею Тетяна Орестівна. І вони разом зникли за металевими дверима. Жінка підняла білу дощечку, даючи знак, і потяг рушив з місця.

По іншу сторону колії сидів Ернест. Він провів поглядом потяг і мовив.

— Розлука — це завжди тяжко.

Давид глянув на нього й нічого не сказав.

— Наш зв'язок майже розірвався, Давиде.

— Натякаєш на те, що в тебе ще є час?

— Натякаю, що ти можеш покінчити з цим просто зараз.

— В мене немає на це сил, Ернесте. Принаймні зараз.

До того ж, якщо чесно, зараз мені не завадить той, із ким я міг би вільно поговорити про все, що сталося за останній час.

— Ти дозволиш мені лишитися? Після всього, що я зробив?

— Я відчуваю, у тобі щось змінилося. У хорошу сторону. Стривай... невже ти пробачення просиш?

— Не заслуговую я цього.

— Але все-таки просиш. Я чую твої думки. Який же безлад там твориться.

Ернест зніяковів.

— То ти йдеш? - спитав Давид.

— А ти певен?

— А ти обіцяєш не кусатися більше?

— Обіцяю.

— Тоді пішли. Але спатимеш надворі.

— Нічого. Холодні ночі — це моя стихія. Якщо чесно, і мені зараз не завадило б людське спілкування.

 

Наступні кілька днів були найважчими для Давида. Не було більше Діани. Не було мами. Лише Віктор, який замкнувся в собі та не говорив ні з ким. Лишалося тільки надіятися, що в іншій лікарні Світлані допоможуть. Хоча... ніхто насправді не чикав хороших звісток.

Ернест підійшов до Давида, коли той лежав на дивані, дивлячись у стелю, і спитав.

— Сумуєш?

— А ти як гадаєш?

— Я теж сумую за своєю дружиною. Коли я приходив додому і казав їй, що скучив, вона завжди відповідала “скучив, значить досі любиш”.

— Чому ти її не послухався? Чому не кинув полювання на відьом?

— Мені з дитинства вбили в голову думку, що ті, хто не такий як всі — не заслуговує зватися нормальним. Нав'язували мені стереотипи та упередження.

Нормально. Гівняне слово. Вибач. Але так і є. Це одне з тих слів, що змушує тебе не спати ночами, корити себе та відчувати постійний страх. “ А я нормальний? Це я зробив нормально? Таким мене приймуть у суспільство, де це вважатимуть нормальним?”.Тьфу на них. Нормально.

Ось чому я не долюбляю всілякі вірування та релігії. Вони просякнуті упередженнями, сковані кайданами, акуратно щепленими, виміряними під лінієчку словом “нормально”. Тому я і не хочу, аби ти приймав рішення, обрані іншими. Не вбивай собі це в голову. Не ставай рабом страху перед словом “нормально”.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше