Лерін ре Гра

Дещо починається з кінця.

Ілюзія.

Як тільки дракон мене відпустив, я швидко пішла крізь тіні в глибину лісу, на одне з найвищих дерев. Густі крони дерев відмінно приховували закривавлену дівчину, яка не хотіла, щоб дорога істота побачила її біль.

"Але навіть тут, на найвищій гілці Лерін міг мене знайти" - дівчина з останніх сил змахнула тонкою долонею й перед нею виникла ілюзія. Її точна копія, яка вивела б "брата" на дорогу до академії.

Вона не змогла втриматися від останніх слів і лише втомлено посміхнулася, коли побачила в його очах рішучість. Тоді вона точно зрозуміла, він закінчить навчання, зможе, стане сильним і можливо, життя в академії та після неї настільки його захопить, закрутить, що він забуде про короткий час проведений з дивною дівчиною і знайде власне щастя.

Деякий час сумний погляд сірих очей з сумом слідкував вслід юнацькому силуету, зачаївшись за невеликим деревом, і коли він опинився достатньо далеко, зістрибнула на землю і пошкандибала вглиб лісу.

 

Через деякий час…

Крізь крони дерев пробивались рідкі промінчики місячного світла, було тихо, спокійно і свіжо, після проливного дощу, близько невеликої галявини недавно рився кабан, а ще трохи далі, олениця вкладала спати своє неслухняне дитя, маленькі нічні пташки наспівували колискову, а на великому скелястому камені сиділа дівчинка, одягнена в легку чорну сорочку і такі ж темні штани, босі ноги перебирали пальцями землю, руки впиралися в камінь, розбещене сріблясте волосся спадало по спині, а палаючі зірковим сяйвом сірі очі мрійливо спрямовані в темне небо. Вітер ласкаво тріпав її пасма й обдував ноги приємним легким рухом потоків, ворушив листя приносячи її смутку жадану втіху.

На тоненьких пальчиках залишилися порізи, під очима залягли тіні від божевільної втоми, але вона кілька днів витративши на те, щоб зробити подарунок цьому дурнуватому маленькому дракону на день народження. І тепер дівчинка відправивши подарунок радісно грала разом зі світлячками та мріяла про те, що подарунок принесе радість і користь названому братові.

Через деякий час вітер долетів до академії та спостерігав як на підвіконні вікна чоловічого гуртожитку, на п'ятому поверсі сидить той самий дракон, важко зітхнувши стискає в руці кам’яну крилату істоту-артефакт і посміхнувшись дивиться вдалину, знаючи що десь там, ходить найдорожче його серцю створіння з білесими очима.

- Дякую. Я скоро тебе знайду. Вивчусь і знайду. Ось побачиш.

І вітер ласкаво підібравши шепіт цих слів, разом з несамовитим стуком палкого серця дракона, поніс їх туди, де чекала маленька дівчинка, яка незважаючи ні на що, вірить в диво.

 

Кінець.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше