Лерой Лортес

Притулок для циганки

  Останні два дні минули для Лероя, мов у тумані. Після похоронів тітки Габріелли в їхньому домі зібралися селяни, щоб разом посидіти за столом і провести душу жінки в останню путь. Лерою дуже не хотілося знаходитись серед натовпу, від численних голосів у нього лускалась голова, тому він мовчки сидів з краю, підперши рукою підборіддя, й дивився в одну точку. 

  Родина Ади дуже йому допомогла. Вони приготували поминальний обід, носили туди-сюди посуд... Ада сиділа поряд із юнаком і весь час запитувала, чи нічого йому не потрібно. 

  Коли обід закінчився, кожен із присутніх приносив Лерою свої щирі співчуття. Від цього йому ставало ще гірше. Зайві нагадування про недавнє горе лише сипали сіль на рану. Хотілося, щоб всі залишили його у спокої! 

  Ада з матір'ю та двома сестрами залишились, аби прибрати зі столу й помити посуд. 

- Дякую вам, - промовив Лерой. - Не уявляю, що б зі мною було, якби не ви...

- Пусте, - посміхнулась пані Мерте, мама Ади. - Ми ж сусіди. Маємо допомагати один одному. 

  Коли вони пішли додому, Лерой залишився сам. Його оточували сірі стіни, напівтемрява й жахливі спогади. Тут уже не було колишніх тепла й затишку - вони покинули будинок разом із тіткою. Хоч юнак і хотів залишитись на самоті, сидіти в цій гнітючій тиші йому не вистачило сили. Він вийшов на вулицю і глибоко вдихнув. 

  Із місцевої церкви став доноситись дзвін. Лерой прийняв це як поклик і вирішив піти на цвинтар, щоб навідати свою родину. Там, за чагарниками, стояло багато гранітних плит з різними іменами та періодами життя. Хлопець повільно наблизився до могил Ізольди та Антуана Лортесів, поруч із якими знаходилось недавнє поховання тітки Габріелли. Їх оточували квіти, але навіть вони втрачали свою красу в цьому похмурому місці. Тут стояла надзвичайна тиша, церква була порожня. Сухі безлисті кущі схилились над надгробками. 

  Лерой сидів біля своїх рідних, аж доки не настали сутінки. Він схилив голову і з болем згадував дитинство. Батька він зовсім не пам'ятав, а от маму... Він не міг пригадати її обличчя, але голос і дотик теплих рук завжди здавалися такими реальними, ніби вона постійно була поруч.  

  Враз до його плеча торкнулась чиясь рука. Будь-який інший парафіянин вже давно б скочив на ноги й став судомно хреститись, однак Лерою було байдуже. Він здригнувся від несподіванки, але не злякався. Дотик був теплий, тому на підсвідомому рівні юнак зрозумів, що турбує його не привид.

  Потім озирнувся й побачив циганку. Зірки кинули на її смагляве обличчя холодне сяйво, і він її впізнав! Це була жебрачка з дороги, яка просила в нього хліба. 

- І не страшно тобі сидіти тут самому? У темряві? - тихо спитала вона.

- Я вже нічого не боюсь, - понуро відмовив Лерой. - Хай хоч привиди мене оточать!

- Тоді ти дуже сміливий... - всміхнулась дівчина.

- Що ти від мене хочеш? У мене немає хліба. 

- Я в тебе нічого й не прошу, - стенула плечима вона. - Я приходила до тебе додому, хотіла знайти пані Габріеллу, але там було зачинено...

- Тітка померла, - коротко відповів Лерой.

  Здавалося, тільки тепер циганка усвідомила, чому Лерой такий похмурий і сидить сам на цвинтарі. 

- Мені дуже шкода...

- А ти що тут робиш? - Лерой підвівся з землі й повернувся до неї обличчям. 

- Думала, що хтось із парафіян подасть мені монету. Але, крім тебе, тут нікого немає.

- Як тебе звати? Звідки ти тут?

- Я Редеора, - відповіла дівчина. - Я жила в кочівному циганському таборі. І так вийшло, що в Нюрні я від нього відбилась...

- Мене звати Лерой. І давно ти залишилась сама?

- Десь із тиждень. Саме тому я й жебракую. Мені просто нікуди піти, а циганам у домівках не надто раді.

- І ти не збираєшся розшукувати свій табір?

- Де ж я його знайду? Вони могли поїхати, куди завгодно...

  З півночі раптом подув вітер. Лерой помітив, як Редеора, вдягнута в тонке лахміття, скукожилась від холоду. Укол жалю шпигнув його в серце, і він, прокашлявшись у кулак, сказав:

- Ти можеш заночувати у мене вдома. Тітка не пробачить мені, якщо я залишу тебе на вулиці.

- Справді? - зраділа Редеора. - Я не знаю, як тобі дякувати! 

  Коли вони прийшли, Лерой сказав, що дівчина може спати у кімнаті тітки Габріелли. Потім дістав залишки поминального обіду й нагодував її. Редеора світилася вдячністю, але її зелені очі весь час дивилися в інший бік. Їй нібито було за щось соромно...

- Що ж, надобраніч, - сказав Лерой циганці й зачинив за собою двері.

"Нарешті цей божевільний день закінчився"! - пронеслось у нього в голові.

  Він ліг на свою лавку й з головою накрився лляною ковдрою. Нарешті спокій! За вікном співали цвіркуни, місяць освітлював кімнату блідим світлом, а крізь щілини у вікні просочувався протяг. 

  Редеора в цей час не поспішала спати. Вона стояла біля вікна й замислено дивилась на своє відображення. Дівчина так зосереджено про щось думала, що в неї між бровами залягла зморшка. Потім вона дістала з кишені великий круглий медальйон і прошепотіла: "Мені потрібна допомога"...

***

  "Тітка Габріелла стоїть посеред лісу. Навколо неї підозріла тиша. З-за дерев зненацька щось виповзає. Щось чорне й безформене. Його стає все більше й більше, воно заполоняє собою простір... Тітка швидко розплітає свою косу, і її волосяя спалахує яскравим сріблястим сяйвом. 

  Чорна істота шипить і зменшується в розмірах, та потім знову виростає. Невдовзі тітка опиняється у темряві, блиск її волосся поглинає чорнота. Світло згасає, а жінка безтямно падає на землю"...

  Цієї миті за вікном закричав півень, і Лерой рвучко підскочив на лікті. Його серце гупало, мов каменюка. Це був сон. Просто сон...

  Юнак вийшов на двір, вмився водою з діжки, а потім вирушив до хліва. Серафима ніяк не хотіла доїтись. Вона брикалась, переходила з місця на місце, кричала. Та й у Лероя не було особливих навичок у цій справі. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше