Лерой Лортес

Аслан

- Що значить, Емілії ніде немає?! - розгнівано вигукнув Флоренс. 

  Він стояв на балконі й нищівним поглядом свердлив охоронця воріт. Його ніздрі роздувалися, мов у розлюченого бика. 

- Як ви могли це допустити?! Вона ж не могла пройти крізь стіну! 

- Чесне слово, пане! - божився вартовий, схиливши голову. - Я не бачив панну з учорашнього дня. Вона ніяк не могла пройти крізь ворота. 

- Але ж ви обшукали весь маєток! - блиснув очима Флоренс. - І не знайшли її! 

- Вона, наче крізь землю провалилась, - розвів руками чоловік. 

- Значить, викопайте її звідти! Робіть, що хочете, але незабаром вона має знову стояти у цих стінах! Пан Мілтер дуже розчарувався, коли дізнався про її втечу. А я не маю наміру втрачати таку вигідну угоду.

  Охоронець боязко кивнув і, рвучко розвернувшись, пішов геть. Натомість на балкон вийшов похмурий пан Мілтер, котрий погодився залишитись у маєтку, аж доки не знайдеться його "наречена". 

- Вінсенте, ти обіцяв, що із весіллям не буде ніяких проблем! - насупився він, схрестивши руки. - І я тобі повірив. 

- Мої люди знайдуть її! Присягаюся! - сказав Флоренс. 

- Сподіваюся, що так і буде. Емілія - моя жінка, і я не маю наміру її втрачати! Якщо пошуки виявляться марними, нам доведеться перейти до більш рішучих дій. Сподіваюсь, ти розумієш, про що я?

- Авжеж, Лоуренсе, - кивнув Флоренс. - Так треба було зробити з самого початку. Каблучка обрала її, я відразу це помітив...

***

  Із настанням сутінок Лерой зі своїми друзями покинули містечко, де залишились їхні неприятелі. Зате забрали з собою нового попутника, який ішов за ними, всупереч усім запереченням. Пан Емануїл, що називав себе мандрівним філософом, не відставав від них ні на крок. Лероя це дуже напружувало. Він відчував докори сумління через те, що не дозволив йому долучитися до них. 

  Переночувати друзі вирішили в лісі. Зупинились під розлогими дубами, з котрих вже почали осипатись жолуді. Філософ, як і обіцяв, тримався від їхньої компанії на відстані, тому став мостити собі спальне місце під сусіднім деревом. Камальт і Краліс вирушили збирати хмиз для вогнища, Ада з Редеорою повсідалися на звалену деревину, аби відпочити. Емілія поглянула на пана Емануїла, потім зиркнула на Лероя, який зашнуровував черевики. А далі підійшла до нього і суворо сказала:

- Ми повинні взяти його з собою!

- Ти про Філософа? - перепитав хлопець, глянувши на неї з-під лоба. 

- Так! Це дуже негарно з нашого боку. І не треба виправдовуватись тим, що нас занадто багато. 

- Але нас дійсно багато, і в разі небезпеки...

- Лерою! - насупилась Емілія. - Тоді чому ти погодився взяти мене? 

  "Це зовсім інше", - знічено подумав Лерой і більш поблажливо відповів:

- Чесно кажучи, мене ця ситуація також гнітить.

- От бачиш. Добро завжди повертається. Давай допоможемо цьому старому чоловіку? Він хороша людина... 

  Хлопець відчув, як його залізне рішення починає плавитись. Емілія дивилася йому просто у вічі з насупленими бровами, і цей погляд свердлив його душу сильніше за будь-які докори сумління. 

- Гаразд... - здався юнак.

  Обличчя дівчини відразу засяяло, і вона, крутнувшись на підборах, підбігла до Філософа, що сидів під дубом, закутавшись у плащ.

- Пане Емануїле, приєднуйтесь до нас. Ми скоро розведемо вогнище, й Ви зможете погрітись, - жваво запропонувала вона. 

- Дякую тобі, добра дівчинко, але той юнак проти, щоб я був із вами... - смиренно відповів чоловік. 

  Лерой занурив руки до кишень і зробив вигляд, ніби нічого не чує. 

- Він уже сто разів передумав, - зауважила Емілія. - Ми будемо дуже раді, якщо Ви продовжите свій шлях разом із нами. Приєднуйтесь.

  Чоловік підвівся з землі й несміливо наблизився до їхнього дуба. Редеора й Ада піднялися з поваленої деревини й запропонували йому сісти на їхнє місце. 

- Пане, я трохи погарячкував, - пояснив Лерой. - Ви не думайте, що я настільки...

- ...злий? - випередив його Філософ. - Молодий чоловіче, Вам не варто перейматися. На погану людину Ви схожі менше всього.

  З-за кущів стали доноситись голоси Камальта й Краліса, котрі несли поперед себе цілі оберемки хмизу. 

- О, Лерою, нарешті ти передумав, - хихикнув Камальт, вигрузивши сухе віття на землю. - Радий вітати Вас, пане Емануїл.

  Філософ добродушно всміхнувся й натягнув на себе плащ, а потім дістав із кишені сірники й жбурнув Лерою.

- Тримай! Вважай це моїм вкладом у нашу тепер спільну справу.

  Невдовзі спалахнув вогонь і осяяв обличчя мандрівників червоним світлом. Вони оточили багаття, підібгавши ноги й простягаючи руки до вогненних язиків. Ночі в цих місцях виявились холодними. 

- Чому Ви шукаєте Сабринайт? - поцікавився Камальт у Філософа.

- Я хочу розгадати його істинне призначення, - пояснив чоловік. - Я багато чув про це неіснуюче місто, мене завжди приваблювали його таємниці. 

- А про що Ваша книга? - запитав Краліс, підсунувшись ближче до чоловіка. - Ви так зосереджено її читали...

- Про життя, - всміхнувся він. - Я читаю її вже кілька років, але досі не можу зрозуміти суті деяких фраз. Якщо хочеш, я можу тобі її подарувати.

- Я не вмію читати, - зітхнув хлопчик. - Як би мені цікаво не було, на сторінках я бачитиму тільки незрозумілі закарлючки... 

- Я міг би тебе навчити, - більш жваво сказав Філософ. - Насправді це дуже просто.

- Тут майже всі неграмотні, - насупилась Ада, - окрім Вас, Лероя та нашої паняночки. 

  Емілія вороже зиркнула на неї. Лерой теж відчув електричний розряд, що проскочив між дівчатами. А от Редеора взагалі не звернула на це уваги й, пригорнувши до себе брата, сказала:

- Пане Емануїле, це принесе Вам занадто багато клопіт. Я не хочу Вас обтяжувати...

- Не переймайся, дівчинко моя. В наш час всі дороги відкриті тим, хто знає грамоту. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше