Дочка і батько

  У цей день море дуже розхвилювалося. Корабель розхитувало на хвилях, вітрила тріпотіли в поривах попутного вітру, а над щоглами голосно кричали чайки. Біля борту стояв статний чоловік у чорному трикутному капелюсі й дивився у підзорну трубу. Суходіл мав з'явитися з хвилини на хвилину.

- Не можете дочекатися, пане де-Нерізе? - почувся голос у нього за спиною. 

  Чоловік опустив трубу й озирнувся. До нього підійшов капітан судна й привітно посміхнувся. 

- Мене не було тут два роки, - відповів пан де-Неріз. - Я дуже скучив за рідним містом. А ще більше я хочу побачити свою дочку.

- Ох, пані Емілія, мабуть, стала такою дорослою, - кивнув капітан. - Можливо, незабаром навіть весілля доведеться грати.

- Так, Емілія вже заручена, - мовив чоловік. - І вона зараз дуже далеко від Ілії. Не терпиться вже побачити її...

- У Вас із морем сьогодні однаковий настрій. Ви обоє дуже схвильовані, - зауважив капітан і перехилився через борт, аби глянути на воду. 

- Я повинен подякувати Вам, капітане. Команда Вашого бригу дуже гостинно прийняла мене на борт, - сказав йому пан де-Неріз. 

- Для Вас усе, що завгодно, - всміхнувся капітан. - Тим паче Ви допомогли мені придбати нові вітрила. 

- Земля! Земля! - раптом закричав хтось із матросів. 

  Серце пана де-Неріза радісно тьохнуло. За синім горизонтом показались рідні береги. 

***

  Через кожні тридцять метрів на шляху стали з'являтися дороговкази. Потреба в карті, що була зображена на скриньці, одразу підпала. Тепер Лерой ледь не пилинки з неї здував, адже там зберігався не просто сяючий Перстень, як він гадав спочатку, а справжня магічна зброя. 

  Друзі їхали верхи на конях уже більше доби. Відстань між ними та Ілією скорочувалась з кожним кроком. Ада з Емілією більше не сварилися. Те, що вони пережили в поселенні капюшонників, змусило їх здружилися. А ще навчило Філософа їздити верхи. 

- Сподіваюсь, на шляху до Сабринайту нам більше ніхто не зустрінеться, - зітхнула Редеора, тримаючись за плечі Камальта, аби не випасти з сідла. - Я вже так втомилась від постійних сутичок і втеч. 

- А мені навіть подобається, - хихикнув він.

  Коли решта зміряли його здивованим поглядом, юнак обірвав свій смішок кашлем. 

- Все буде добре, - жваво мовив Лерой. - Головне, триматися разом. Тим паче у нас тепер є меч, котрий розмете Темряву направо й наліво. 

- Іще трохи - і ми прибудемо до Ілії, - схвильовано сказала Емілія. - Не можу повірити.

- Тоді давайте зробимо зупинку, - запропонував Філософ. 

  Друзі відпустили коней відпочити, а самі посідали в тіні під деревами. Лерой дістав зі скриньки Перстень і став крутити в руках.

- Ти тепер весь час будеш його досліджувати? - посміхнувся Філософ, дістаючи з-під плаща книжку. 

- А раптом він приховує ще щось, чого я не знаю? - зауважив Лерой. - Я не розумію, звідки на ефесі меча взялося моє ім'я?

- Гадаю, всі ці питання можуть почекати, - відповів чоловік. - Принаймні доти, доки ми дістанемось до Сабринайту. 

- Ви маєте рацію, - кивнув Лерой і сховав скриньку до кишені. - Як думаєте, за Перснем хтось полює?

- Зло ніколи не дрімає. І я вважаю, що останні події не випадкові. Ніщо в цьому світі не випадкове.

- Еге ж, Перстень не був потрібен ні Ігнатіусу, ні Еммі, ні навіть тому божевільному капюшоннику...Тоді кому він потрібен? Може, ми дарма за нього боїмося?

- Не думай, що в житті все саме так, як це бачиш ти. Ніхто з нас не може знати, що відбувається за нашими спинами... 

  Лероя навідало відчуття дежа-вю. Він уже чув десь цю фразу, тільки ніяк не міг згадати, де саме.

- У всякому разі ми повинні бути пильними й обережними, - продовжив Філософ. - Ворог завжди нападає зненацька. 

  Неподалік від їхньої стоянки, за високим очеретом, синіло озеро. Ада, Емілія й Редеора вирушили туди, аби скупатися й привести себе до ладу. Краліс стояв біля коней (Лерой доручив йому їх охороняти, аби хлопчик не рюмсав, що його не сприймають всерйоз), а Філософ занурився у читання.

  Лерой і Камальт сиділи під деревом, спостерігаючи за тим, як вітер колихає очерет. Звідти доносились сміх і вереск дівчат, котрі хлюпались у воді. 

- Сабринайт уже близько, - мовив Камальт, зосереджено розглядаючи свої долоні. - Я довго думав, що ми будемо робити, коли повернемо Перстень Арістотелю? До Нюрну повертатися не можна...

- Почнемо нове життя, - відповів Лерой. - Слуги Темряви перестануть нас переслідувати, Арістотель відправить провідників захищати людей, а ми влаштуємось на роботу. 

- І знову будемо гнути спини на полях якогось феодала? - фиркнув Камальт. 

- Не всі ж такі, як Флоренс. Одне я знаю точно: після всього, що ми пережили, ми не пропадемо. 

- Тут ти маєш рацію, - хмикнув Камальт. - Хоча я взагалі не уявляю свого життя після наших пригод.

- Бачу, ти не хочеш, аби наша подорож закінчувалась? - посміхнувся Лерой, загадково зиркнувши на друга. 

- Чесно кажучи, я не знаю. 

- Не хвилюйся, Редеора нікуди не подінеться, - і юнак ляснув його по плечу. - Хоча я не зовсім розумію, чому ви досі звертаєтесь один до одного на Ви.

- Це складно пояснити. Редеора чомусь тримає мене на відстані, і я сумніваюсь, що мені варто розраховувати на її взаємність...

- А ти пробував із нею поговорити? Спочатку розкажи їй про свої почуття, а далі вже видно буде.

- Легко тобі казати. В тебе з Емілією все, як по маслу.

- Я б не сказав, - і Лерой опустив очі.

- Я чогось не знаю? - здивувався Камальт.

- Просто...я не впевнений, що Емілії потрібен такий, як я. Хто я? Наймит, селянин, у якого немає нічого свого. Що я можу їй дати? У нас не буде ні власного будинку, ні грошей...

- Не думаю, що Емілія із тих людей, яким важливе багатство. 

- У нас все добре, доки триває ця подорож. А що буде далі? Я, мабуть, досі в розшуку. Та і її, швидше за все, шукають.