Сабринайт

  Купол над Ілією ставав усе більш прозорим, і незабаром розпався на фотони. Темрява, що весь цей час металась у хмарах, хутко з'єдналась зі своїми частинками і, мов чорна комета, дременула вниз. Із неї постали Емма, Ігнатіус і барон. Озирнувшись навкруг, вони побачили, що вулиці міста абсолютно порожні. Ніде ні душі, ні звуку. Скрізь панувала розруха, лежали купи битого скла і стояла надзвичайна тиша.

  Де-не-де валялись якісь побутові речі: чи то дитячі іграшки, чи то жіночі прикраси. Люди покидали Ілію поспіхом, хапали з собою все, що траплялось під руку, тому не дивно, що погубили їх. 

  Злочинці пройшлися вулицею. 

- Невже все місто вирішило втекти? - здивувався барон, зчепивши між собою пальці рук і добряче ними прохрустівши. 

- Схоже, що так, - насупилась Емма. - І заради чого ми їх громили? Нам усе одно ніхто не скорився. Я не бачу сенсу в цій атаці.

  Враз за їхніми спинами почувся обурений голос:

- Бовдури, це була провокація! 

  Злочинці озирнулись і побачили Флоренса. Він стояв посеред вулиці у чорному плащі, а з-за його спини визирав Мілтер. 

- Я передбачав, що наші мандрівники евакуюють ілійців до Сабринайту, - продовжував він.

- Пане, як Ви тут опинились? - здивувався Ігнатіус. 

- Дивне запитання, - хмикнув Мілтер. - Взагалі-то ми з паном Флоренсом - володарі Темряви, і нам не важко переміститися з одного місця в інше. 

- Ми не заперечуємо, - розгублено мовила Емма. - Просто... Ви завжди керували нашими діями зі свого замку. Чому ж тепер Ви його покинули?

- Тому що фінал уже близько, - сказав Флоренс. - І наступний хід буде за мною. 

  Потім він підійшов до місця, куди ще вчора Лерой встромив меча. Там зіяло чорне заглиблення, від якого в усі боки розходились тріщини. 

- Що ж, події розвиваються значно швидше, ніж я думав, - зауважив Флоренс. - Цьому шмаркачу вдалося зробити те, що не вдавалося самому Арістотелю...

- Ви про що? - здивувалась Емма, однак її відразу перервав Ігнатіус:

- А чому ж ми не забрали Перстень Світла раніше? Той хлопець, схоже, розібрався з усіма його можливостями, і тепер ми до нього не підступимось!

- Ти вважаєш себе розумнішим за мене? - насупився Флоренс. - Скільки разів я повторював, що наш план змінився? Тепер наша головна мета - не Перстень, а Сабринайт! Якби у цих цуценят не було Персня, вони б не пішли далі, розумієш? А нам потрібно туди проникнути! 

- Це означає, що їм треба було дати можливість дістатися туди, - додав Мілтер. - Якби ми захотіли, то Перстень уже давно був би у нас. 

- Але я все одно не розумію: нащо ми громили Ілію? - допитувався барон.

- Для того, аби змусити всіх евакуюватись до Сабринайту! - пояснив Флоренс. - Разом із ними туди рушила й Емілія. Темрява доповіла мені, що вона лишається тут, а цього не можна було допустити. Дівчина за будь-яку ціну має опинитись там! Без неї наш план не має сенсу. 

- А як же Каблучка Темряви? - спитала Емма. 

- Про це попіклується Аліса, - всміхнувся Мілтер. - Гадаю, прикраса вже давно в руках Емілії.

- Еге ж, - кивнув Флоренс. - Нам залишається тільки чекати. 

***

  Сонце повільно опускалося за обрій. Лерой тримав коня за віжки й весь час звірявся з картою. Краліс, Ада й Редеора втомились сидіти на конях, тому пересіли на воза до якихось міщан. Там їхали чоловік і жінка з двома немовлятами. Малеча весь час плакала й кричала, у жінки під очима залягли темні кола, вона позіхала й от-от мала заснути. 

- Пані, Ви дуже втомились, - мовила Ада, поглянувши на її замучений вигляд. - Давайте ми поколихаємо ваших дітей.

  Жінка, схоже, не спала кілька ночей поспіль. Вона боязко глянула на Редеору й ще сильніше притисла до себе малят. Циганка опустила очі й погладила по голові Краліса, який уже встиг заснути. 

- Дарма Ви так, - мовила Ада. - Не можна судити людей тільки по їхньому походженню.

- Справді, люба, - погодився чоловік. - У тебе зовсім немає сил. Відпочинь трохи.

  Жінка кивнула й віддала немовлят дівчатам. Ада взяла дитинку, що безперестанно верещала, й стала обережно її заколисувати. Редеора робила те саме. Її серце наповнилось такою ніжністю, такою радістю. Милі дитячі обличчя були схожі на сонечка, що гріли її душу, котра так довго блукала в сутінках. 

  Циганка стала наспівувати якусь дивну, але дуже заспокійливу мелодію, і діти швидко заснули. 

- Дивовижно, - вразився чоловік. - Вони так швидко заспокоїлись у вас на руках.

  Жінка тим часом уже спала на його плечі.

- Цією піснею в нашому таборі заспокоювали дітей, - пояснила дівчина. - І я колись так заколисувала свого брата. 

- Пробачте мою дружину, - сказав чоловік. - Вона переконана, що цигани крадуть дітей і забирають до себе в рабство.

- Нічого, - всміхнулась Редеора, однак у неї в душі прокинулась невимовна гіркота. Вона згадала, як потрапила до свого табору. 

  Тим часом у Філософа після довгих годин у сідлі заболіла спина. Він так сильно скривився від болю, що Камальт порадив йому теж пересісти до одного з міщанських возів. Чоловік передав коня загону арбалетчиків, а сам сів до возу, на якому їхало літнє подружжя.

- Отак жили ми, горя не знали, і тут на нас звалилася така напасть, - пречитала бабуся, втираючи сльози своїм очіпком. 

- Еге ж, навіть старість не дали зустріти, - кивнув дідусь. 

- А я свою старість проводжу в мандрівках, - посміхнувся Філософ. - У мене немає дому. А ви ще повернетесь. Це я вам точно обіцяю.

- Просто Вам говорити, добродію, - зітхнула жінка. - А наш дім - це для нас усе. 

  Камальт їхав, мов у воду опущений. Бійки з Темрявою та втечі від неї його трохи відволікли, але тепер, трясучись у сідлі, хлопець став занадто багато думати. Лерой помітив, що з другом коїться щось не те.

- Що сталося? З тебе наче все життя висотали, - мовив він. 

- А ти здогадайся! - буркнув Камальт, стиснувши віжки.