Лерой Лортес

Майже кінець світу

Як виявилось, не всім біженцям у Сабринайті вистачило порожніх помешкань. Саме тому декого з них взяли до себе місцеві жителі. Аду, Редеору й Краліса заселили до самотньої жінки, котра з радістю відчинила їм свої двері. Філософ, річ зрозуміла, поселився разом зі своїм братом, справжнього імені якого досі ніхто не знав. Камальт і Лерой розділили оселю з літнім подружжям, а Емілія та пан де-Неріз потрапили до порожнього будинку, і їхніми співмешканцями стали якісь задерикуваті паничі. 

  Тієї ночі Лерою не спалося. Він сидів біля вікна й вглядався у морок, що панував на вулиці. Зірки на дахах розрізали його срібними стрілами, а небо затяглося хмарами, через які неможливо було побачити сузір'я Великого Воза. 

  Лерой багато думав. Тепер, коли він виконав покладену на нього місію, йому, як і іншим біженцям, треба було залишатись у Сабринайті. І просто чекати! Чекати, доки Арістотель зі своїми провідниками здолає Темряву. От тільки ніхто, включаючи самого Арістотеля, не знав, як це зробити. 

  Час ішов. Доки вони сидітимуть тут і чекатимуть дива, Темрява буде заполоняти світ разом зі своїм господарем. І те, що до Сабринайту потрапили тільки ілійці, теж було несправедливо! Хлопець стиснув кулаки. Якби ж їм вдалося спіймати Емму або Ігнатіуса й випитати в них ім'я їхнього господаря... 

  Його батько, як виявилось, теж намагався з'ясувати особистість володаря Темряви. І загинув. 

  Всю ніч Лерою снилися незрозумілі сни. Він крутився, перевертався з боку на бік. Він бачив Темряву, яка гігантською чорною ковдрою застеляє землю. Чув крики людей, бачив вогонь, котрий більше не наносить їй шкоди. Навіть небо стає чорним, кожну щілинку Всесвіту заполоняє чорнота.

  Вранці Лерой вирішив ще раз поговорити з паном Арістотелем. Вчорашня розмова виявилась неповною. До того ж, юнак не хотів просто сидіти й чекати, доки інші будуть рятувати світ. Його батько теж брав участь у війні між Світлом і Темрявою. А значить він, Лерой, має продовжити його шлях! 

***

  Цього ранку Емілія була похмура, мов хмара. Вона сиділа біля вікна й спостерігала за метушнею на вулиці. Дівчина вже скучила за друзями, їй не терпілось із ними побачитись, обговорити останні події, тому, знехтувавши батьківської забороною, вона рушила до дверей. І саме тієї миті назустріч їй вийшов пан де-Неріз.

- Еміліє, ти куди? - запитав він, перегородивши їй шлях.

- Хочу прогулятись, - відповіла вона, сховавши очі. - Засиділась у чотирьох стінах.

- Ти знову йдеш до тих обірванців? - насупився чоловік. - Скільки разів я маю повторювати, що тобі не слід із ними бачитись?

- Тату, це мої друзі! - розвела руками дівчина. - І я не збираюсь від них відмовлятись! Скільки можна мене контролювати? Тебе не було зі мною два роки, а тепер ти приїхав, і я не можу вільно навіть дихнути! 

- Не розмовляй зі мною у такому тоні! - суворо вигукнув він.

- Тату, я сама знаю, з ким мені спілкуватись, а з ким ні! Зрозумій мене, тату! 

  Пан де-Неріз насупився, його очі спалахнули гнівом. Здавалося, він хотів сказати дочці ще дещо, та раптом зблід і схопився за серце.

- Тату, що з тобою? - перелякалась Емілія.

- Ох, нічого, нічого, - прошепотів він, обпершись на стіну. - Просто треба трохи відпочити. 

- Давай я проведу тебе до ліжка? 

- Люба моя, прошу, залишайся вдома. Заради мене. 

- Добре, добре, ходімо. Тобі треба лягти, - мовила дівчина, взявши батька під руку.

  Коли Емілія відвела його до ліжка й залишила з ним служницю, то повернулась до вікна й дала волю сльозам. Вона опинилась між двох вогнів: батько й друзі. Вона не могла обирати між ними. Не існувало таких терезів, котрі змогли б визначити цінність безцінного... 

  Потім дівчина згадала про подарунок, що подарував їй тато дорогою до Сабринайту. Втерши сльози, вона дістала скриньку і покрутила в руках каблучку з рубіном. І хоч прикраса дуже нагадувала подарунок пана Мілтера, Емілія все-таки одягнула її на палець.

  От тоді все й почалося... 

  Тієї ж миті рубін на каблучці спалахнув червоним світлом. Емілія злякано скрикнула. Хоч вона й не розуміла, що відбувається, однак відчувала навколо себе зло, тому спробувала зняти прикрасу. Але вона наче приросла до пальця. Дівчину захлеснула паніка, вона з усіх сил смикала каблучку. І тоді з сяючого каменя чорним димом стала виповзати Темрява.

  Емілія злякано закричала, не полишаючи спроб зняти прикрасу. Однак істоті було зовсім байдуже щодо неї. Вона зібралась у чорний згусток і блискавично ринула до вікна. Одна мить - і на підлогу посипалось розбите скло. Дівчина вражено глянула їй услід. До неї прийшло жахливе усвідомлення: щойно вона випустила до Сабринайту Темряву.

- Що ж я наробила? - прошепотіла Емілія і повільно опустилась на коліна біля розбитого вікна. Тільки після цього каблучка знялась із її пальця. 

***

  Камальт вирішив допомогти господарям, що згодились прийняти їх із Лероєм до себе, й став ремонтувати їм двері. Доки він забивав у дошку гвіздок, літня господиня винесла йому чашу з водою.

- Не варто було, мій хлопчику. Це ж тільки двері, - ласкаво мовила вона. 

- Це найменше, що я можу для Вас зробити, - відповів Камальт, залпом опорожнивши чашу.

- Я вже сто років живу з такими дверима. 

- А тепер ще сто проживете з новими.

  Коли жінка пішла, а Камальт повернувся до роботи, до нього підійшла Редеора.

- Доброго ранку, Камальте, - тихо мовила вона. 

- Доброго, - відповів він, навіть не озирнувшись на неї.

- Я хотіла запитати у Вас... Ви досі на мене сердитесь?..

- Що Ви, - пхикнув він. - Як я можу? 

- Ні, Ви сердитесь. Я це відчуваю, - наполягала циганка. - Я не хочу, аби так було.

  Камальт жбурнув молоток на землю, піднявся й глянув їй просто в очі.

- Редеоро, я більше не можу спілкуватись з Вами, як раніше! Я кохаю Вас, і це кохання все псує! Не мучте мене! 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше