Епілог

  Надворі холодало. Ліси вкривались позолотою, на полях стигли врожаї, через небо, сумно курликаючи, пролітали журавлі.

  Лерой сидів на кам'яних сходах, закутавшись у теплий плащ. Ці сходи вели до замку, який колись належав Флоренсу. Осіння тиша заколисувала думки. Дивно було усвідомлювати, що все змінилося... Тепер Нюрн разом із прилеглими землями належав матері Емілії, котру пан де-Неріз забрав із Сабринайту. 

- Нога вже не болить? - почулося за спиною. 

  Лерой озирнувся й побачив пана Платона. 

- Ні, все добре, - відповів хлопець, а потім, важко перевівши подих, додав: – Мені шкода, що я втратив один із Перснів...Тоді, коли обміняв його на коня. 

- Нічого. Як говорив мій брат Емануїл, іноді треба йти на жертви, - добродушно всміхнувся астроном. - До речі, ти знав, що спочатку Перснів було три?

- Дійсно? – здивувався Лерой. - Як Ви дізнались?

- Недарма ж я стільки часу проводив бесіди з Флоренсом. Пан Арістотель загубив третій Перстень - і він потрапив до поганих рук. Пам'ятаєш, що я тобі казав? У поганих руках ця прикраса стає небезпечною, бо через неї можна випускати не тільки Світло, а й Темряву. 

- Хочете сказати, Каблучка Темряви і є тим третім Перснем? - здогадався хлопець. 

- Так. Ці погані руки належали Мілтеру. Однак він не міг нічого зробити з Каблучкою й домовився із Флоренсом про співпрацю. Флоренс на той час уже давно контролював Темряву. 

- Яка доля чекає на них? – насупився Лерой.

- Ми з провідниками вирішили засудити їх на довічне ув'язнення. Темряви більше немає, а без неї вони ніхто. Це стосується і їхніх помічників. 

- Туди їм і дорога! - спалахнув Лерой. - Пане Платоне, мене цікавить іще дещо... Якщо я володію тією ж силою, що й пан Арістотель, чому я не посивів? Всі провідники сиві, він теж був сивий...

- Хм, це цікаве питання, - всміхнувся астроном. - Коли пан Арістотель застосовував свою силу, захисне "срібло" випромінювалось через його волосся й бороду. Це саме стосувалося й провідників. А коли "срібло" зародилося в тобі, ти зміг перетворювати Персні на зброю. Арістотель не був на це здатен. Вся твоя сила випромінювалась через меч, розумієш?

  Лерой кивнув і похилив голову. Його погляд впав на заплетену лозою альтанку.

- Пане Платоне, я давно хотів у Вас запитати…

- ...що знищило Темряву тієї ночі? - здогадався чоловік. - Це був не Перстень Світла. Думаю, ти й сам уже здогадався. 

- А що ж це було?

- Це було кохання. Коли Емілія подолала страх і кинулась у морок, аби тебе знайти, це довело щирість ваших почуттів. Ось воно - те божественне світло, котре здатне перемогти Темряву. Ніхто не знав, що таке можливо. Але, як я вже говорив, людина ж не всезнаюча.

  Слова чоловіка глибоко вразили Лероя. 

- Сабринайт будь-якої миті може стати твоїм, - продовжив астроном. - Що ти вирішив? 

    Лерой зняв із пальця Перстень Світла й простягнув йому.

- Темряви більше немає, а значить, всі можуть спати спокійно, - тихо відповів юнак. - Думаю, в Сабринайті обійдуться й без мене. Моє місце тут, у Нюрні. Тут жили мої батьки, тут народився я. Мама Емілії сказала, що передасть нам цей маєток. У мене буде шанс змінити життя селян! Сабринайту потрібні Ви. Ви це довели.

- Що ж, у твоєму рішенні є доля мудрості… - всміхнувся Платон. - Ти справді подорослішав. 

    Цієї миті до них підійшов Філософ, кутаючись від холоду в свій синій плащ. 

- Пане Емануїле, а Ви як? – поцікавився Лерой.

- Чудово, - хмикнув чоловік. – Завтра я піду в інші краї шукати нові пригоди. Мандри - моє життя. 

- Нам буде вас не вистачати, - Лерой відчув, як його огортає сум.

- Пане Емануїле! – загукав Краліс, котрий вибіг з-за рогу. Він наблизився до Філософа й простягнув йому потерту книгу. – Я прочитав! Я самостійно її прочитав, уявляєте?

- Який ти молодець! – всміхнувся Філософ. - Мої уроки не пройшли даремно. 

- Коли вже приїде Редеора? – спитав Краліс у Лероя.

- Скоро, - відповів той. – Ти ж знаєш, що у Камальта було серйозне поранення.

- Еге ж, я дарма його недолюблював, - констатував хлопчик. 

  ***

  Емілія разом із батьками сиділа в залі біля каміну. Зустрівшись із паном де-Нерізом, дівчина не тямила себе від щастя. Вони помирились, пробачили один одному всі непорозуміння. А коли Емілія побачила матір, котру майже не пам'ятала, то ледь не знепритомніла.

  Провівши деякий час із родиною, пані Маріта стала згадувати своє колишнє життя. Вона не могла повірити, що прожила в Сабринайті цілих п'ятнадцять років, і що Емілія, яку вона бачила зовсім маленькою, стала такою дорослою.

- Вінсент дав мені якусь річ і попросив вирушити до Сабринайту нібито передати її тамтешньому феодалу. Я погодилась. А потім на мене напала Темрява. І все! Всі мої спогади стерлись, - розповідала вона, втираючи сльози.

- Мамо, гадаю, нам більше не треба про це згадувати, - мовила Емілія, обійнявши її.

- Сумно, що я втратила стільки років, - говорила жінка. - А ще гірше, що це зробив мій рідний брат! 

   У двері постукали, і до кімнати зазирнув Лерой.

- Пробачте, я не хотів заважати, - сором'язливо мовив він.

- Нічого старшного, заходь, - посміхнулась пані Маріта, втерши сльози.

  Хлопець ввійшов і, прокашлявшись у кулак, сказав:

- Ми з Емілією домовлялись навідати моїх рідних. Можна я заберу її у вас?

- Звичайно, синку, - посміхнувся пан де-Неріз. Лерой ніяк не міг звикнути до того, що чоловік більше не дивиться на нього вовком. 

  Коли Лерой і Емілія виходили з замку, то зіштовхнулись на виході з Асланом і Адою. В руках Ади були квіти, а її очі сяяли, як зірки.

- Кого я бачу? – посміхнулась Емілія, обійнявши подругу.

- Радий вітати, - Лерой потис Аслану руку.

- Редеори з Камальтом ще немає? – запитала Ада. – Ми хотіли їх привітати.

- Ввечері мають приїхати, - відповів Лерой.