Лицарі Пласту

ХVII. І на оновленій землі

 

— Король Михайло, перемога!
Нарешті сірих ми здолали.
Владика більше вже не ворог,
Його у монастир забрали.

Хоча і більшість були проти,
Та мудрий Якоб наказав:
"Хай підросте дитина доти,
Щоб я його у мандри взяв.

Дитя ще не пізнало кривди,
Най буде зрощений добром.
А я йому направлю сили,
І стане світлим він волхвом".

— Ну що ж, це добре. Де загони?
Вже сірі мають відступити —
Немає сенсу в обороні,
Коли вже нікому служити.

— Загін "північний" на порозі,
Але сумна є новина:
Там Меріанна при облозі,
Підступно вбитою була.

— О сестро! Де є правда в світі?
Коли найкращі з нього йдуть.
Твої пісні теплом зігріті,
Яких ніколи більш не чуть.

Нікола братик нас покинув,
А з ним не стало й Меріанни.
Без них частина серця гине,
Не згоїть час такої рани.

— Кохана, це війна. Що вдієш?
Як Барці скажемо про неї?
Його і словом не зігрієш,
Коли поверне із пустелі.

А от і він, вже йде з загоном,
Не знаю як йому сказати.
— Король, ти володієш словом,
Але вели мене послати.

Я жив віки, і смерті бачив,
Мені не вперше вість нести,
Бо багатьох колись я втратив.
Дозволь їй косу розплести.

І Якоб, косу Меріанни,
Розплів й зв'язав у сім вузлів.
Коли закінчував останній,
До нього Барка підіспів.

— Бялунський князь, заплющи очі,
До мене руку простягни.
Відчуй волосся це дівоче.
Тобі наказую: "Засни!"

Друг Барка, пам'ятай про неї,
Її частинку бережи.
Проснешся без любові цеї.
І спогад, сон перепиши.

Несіть його в опочивальню,
Хай відпочине від походу.
А ту, яку любив останню,
Я змию з пам'яті, мов воду.

Минули дні, і кожен лицар,
Знайшов для себе власний шлях.
Вночі можливо їм присниться,
Той час, що сповнений звитяг.

Михайло з Даною в Киртані,
Прийняли свій почесний трон.
Зібрався люд у пишній залі,
І світло лилось із вікон.
Тоді король і королева,
На вічну вірність присягли.
Лунали вигуки до неба,
Коли вінці вони вдягли.
Хлопчина поруч із села,
Що королю мов сином був.
А Дана у собі несла,
Їх спільне чадо, їх доньку.

Перед палацом архімага,
Велична статуя зросла.
Звеличена у ній відвага,
Сумного генія була.
Стояв у повен зріст Нікола,
І хвилю у руці тримав.
Щоб не забутися нікому,
Хто Пласт життям урятував.

Оплоти стали місцем суму,
За всіх сестер, і всіх братів.
Які навічно там поснули,
Віддали тисячі життів.

В Бялуні всі князі пропали —
Запроданцям за їх вину.
Владиці душі продавали,
І тим лілеяли війну.
А Барка, князь торгових гільдій,
Єдиним лишився із них.
Тому тепер володар чинний,
Найкращий для людей простих.
Велів позносити всі мури,
Та іноземців запустив.
В Бялуні розквіт став культури,
Для інших, велич гір відкрив.

Назад ерлейнці повернулись,
Святу додому привезли.
Її пісні довкола чулись,
І світло у народ несли.
В честь неї збудували храми,
Усі молились, і про все.
Вона ж, всміхалась вітражами,
Крізь щире, сонячне лице.

А Якоб мандрував по селах,
Не сірих, білих вже земель.
Людей і добрих, і веселих,
Відкрив під сажею пустель.
Росла трава, ліси ожили,
Очима й серцем відчував.
— Вас Боги за гріхи простили.
Як хтось у древності сказав:

"І на оновленій землі,
Врага не буде супостата.
А буде син і буде мати,
І будуть люде на землі".




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше