Липнева Ніч або Утоплениця

Липнева Ніч або Утоплениця

"Що ж, тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив!" (Леся Українка)

Коли я пішов вчитися в семінарію, мої батьки продали квартиру в Києві і поїхали жити в село. Обоє пенсіонери, ніщо їх уже у місті не тримало. Ось і вирішили бути ближче до землі на старості років. Час від часу я їх відвідував: іноді город допомагав скопати, чи ще щось їм по господарству допомагав. І ось, тільки-но я вийшов з автобуса, захотілося мені піти до ставка скупатися. День був жаркий нестерпно, а поспішати було нікуди. На березі я побачив діда Свирида. Він був тут головним пасічником. Дідугану перевалило за восьмий десяток, і він сам постійно плутав, скільки йому вже років. Проте він пам'ятав багато чого з давно минулих подій, та міг розповісти, що тут було в минулому столітті. Виглядав він міцним і бадьорим, і на вигляд йому можна було дати років шістдесят з гаком, не більше.
- Вітаю, діду, як ся маєте? - запитав я, ледь підійшов до берега.
Дід пильно подивився на мене своїми вицвілими блакитними очима з-під сивих кущистих брів і пробурчав відповідь на вітання, не виймаючи з рота соломинку.
- Нарешті приїхав наш бурсак. Виріс, я бачу, змужнів, помудрішав, еге ж?
- Щось таке, -  відповів я, опустивши очі. І тут я побачив вінок із зів'ялих польових квітів.
- Що це за вінок, діду? Що тут трапилось?
- Біда тут трапилася, хлопче! Марійку нашу пам'ятаєш? Авжеж пам'ятаєш! Все село знало, що ти її собі вподобав та незабаром сватати будеш. Та мабуть, не судилося.
Він зітхнув, опустивши очі.
- Вибач, синку! Недогледіли ми за нею. Зірвав паскудник квіточку нашу. Вона й зів'яла, бідолаха.  Якби ж то...
- Кажіть діду, не мучте! Я вже не знаю. Я їй привіз тут дещо з міста ...
- Інший дівчині подаруєш, - сказав Свирид. - Будь-яке дівча тут за тебе піде! 
- Та як же можна... Я ж для неї привіз... - я поплескав рукою по пакету зі стрічками. Марійка любила плести вінки з польових квітів.
- Бачиш оцей горбочок? Там, де вінок лежить? Отам вона зараз лежить. Під цим горбом. Туди й поклади свій дарунок. Мабуть, зрадіє на тому світі. Бо нема їй спокою...
У мене від цих слів все всередині похололо. Марійка... Я уявив собі її образ, який запам'ятав з минулого літа... Невисока на зріст, струнка, ніби та Мавка з "Лісової Пісні": "в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами". Вона була мало схожа на приземлених сільських дівчат. У ній було щось легке, повітряне, чарівне. Вся її постать була неземною, ніби вона не йшла по землі, а парила над нею. Риси обличчя здавалися скоріше гострими - тонкий ніс, гостре підборіддя, витончена лінія брів. Мені пригадалося її пухнасте, кучеряве, темне волосся та яскраво-зелені смарагдові очі. Серед місцевих дівчат вона виділялася, як ніжна лілея серед польових трав. Вона багато читала, і мені завжди з нею було про що поговорити... Звичайно, вона була такою ж веселою і безтурботною, як всі сільські дівчата її віку. Минулого літа їй було чотирнадцять. Всі знали, що тільки-но вона закінчить сільську школу і вступить до коледжу в Києві, як вона мріяла, вона поїде звідси назавжди. Такі тут не залишаються...
І ось тепер її вже немає в живих. Я не міг у це повірити. 
Я пригадав, як пахне її волосся - суміш аромату ромашки та чабрецю. Я згадував, яка в неї була ніжна та гладенька шкіра - коли я пестив її, мої пальці ніби торкалися оксамиту. Я загадав, як її волосся протікало крізь мої пальці, коли я гладив її по голові. Я пригадав смак її останнього поцілунку - із п'янким смаком чорних кисло-солодких вишень, якими вона частувала, коли пішла мене проводжати до зупинки автобусу. Я згадав наші теплі та міцні обійми - здебільшого тут, на березі ставка, потай від усіх... 
- Як це трапилось, діду? - мій голос помітно тремтів, а долоні вкрилися холодним потом.
- Я знаю, ти ж її вподобав… Та багато наших хлопців за нею вилися, як ті хрущі навколо вишні... але вона... напевно, знаєш, як це буває... Не так сталося, як гадалося...
І дійсно, історія була банальна. Як кажуть, таке трапляється щодня... І ми байдуже слухаємо про це краєм вуха... Але коли це трапляється з тією, про кого не можеш думати без завмирання серця...
"Не може бути, щоб це сталося з НЕЮ... Вона же не така дурна. Невже вона не знала, чим це закінчиться?"
- Може й знала. Та хіба хтось думає, що таке трапиться з ними? Ні. Усі кажуть: це з іншими, але не зі мною, - зауважив дід Свирид.
- Ви читаєте думки, діду?
- Ні, хлопче, ти сам це пробурмотів уголос. Я розумію, що тобі непереливки. Але... Ти просив мене розповісти, отже, ти мене слухатимеш?
- Авжеж, діду, розказуйте далі…
- Так люди кажуть. Але я щось у це не вірю. А кажуть ось що. Крутився навколо Марійки якийсь крутелик з того котеджного містечка, що неподалік села збудували. Приїжджають вони сюди розважатися, поки батьки на теплих морях кістки гріють. Кілька разів Марійка давала хлопцю відкоша, що було видно по його пиці. А потім баба Одарка казала, що вона сама бачила, як вони обіймалися і любилися. 
- Я в це не вірю! Не могло такого бути!
- І я не повірив. Бо добре знав Марійку. Вона чула людей серцем. А оці крутелики гнилі, добра від них не жди. Але кажуть, той хлопець з нею гуляв, квіточку її зірвав і кинув. А вона з горя втопилася. В цьому ставку її тіло виловили.
- Не може бути. Я ж на тому тижні їй дзвонив. Вона на мене чекала...
- Отож брешуть вони. А звідки брехня взялася, хто його знає. Піп той, пес пузатий, на кладовищі її ховати заборонив, не відспівував. Сказав, що самогубців не можна. Уяви, як родина страждає! Молодшенька до школи йде. Як дізналася, що сестра померла, то замовкла і більше ні слова не каже. Вона ж їй як друга мати була… 
- Мабуть, зайду до них, - сказав я, - хоча їм моє співчуття… 
- Не ходи туди, їх все одно нема вдома. Поїхали у сусіднє село до ворожки  зняти з малої дочки німоту.
- Скажи, діду, що мені з цим робити, - пакунок впав з моїх рук на землю.
- А що робити? Іди до попа, хай її відспівує. Це його робота. Негоже бідній душі вештатися неприкаяній.
Я підійшов до могили. Зірвав польові квіти, які вона любила за життя, поклав букетик і поряд пакунок, що готував для неї. Погляд упав на фотографію в рамці, яка стояла на плиті. Вона здавалася такою близькою, такою живою. Вперше з дитинства з моїх очей хлинули сльози. Стояв і плакав, не в змозі зупинитися. Тільки зараз, дивлячись на фотографію, я збагнув увесь біль втрати.
На сонце набігла хмарка, небо потемніло. І мені на кілька секунд здалося, що фотографія рухається, а вираз обличчя Марійки змінюється. Замість усміхненої дівчинки я побачив змарніле обличчя, повне розпачу та болю. Потрусив головою, протер очі. Так, це мені здалося. Обличчя знову набуло звичайного вигляду. Мабуть, то від сліз привиділося…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше