Лише мій, нікого більше...

Розділ 3 (ч.1)

(Лія)

Напівтьмяне світло з вулиці ледь проникало в будинок. Всередині було так пусто, але не через нестачу меблів, а через щось незрозуміле. Наче порожнечу в душі. За вікном погода була не з найкращих. Гроза... Справжня літня гроза, яку я так люблю і ненавиджу водночас.

Десь за хвилину озирнулась по сторонах, щоб повірити, чи справді я тут? Все та ж велика вітальня з сірим диваном, на якому я й сиджу, панорамні вікна, кухня, що з'єднана з цією кімнатою, а далі й сходи. Здається, от-от десь з'явиться Нік і я кинусь йому в обійми, бо так скучила!

Не знаю скільки часу пройшло, але ніхто тут так і не з'явився. Але чому? Чому хлопець не вдома?

Я тихими кроками піднялась на другий поверх, де і сподівалась побачити власника будинку. Крокуючи холодною плиткою від кімнати до кімнати, я так і не зустріла його.

Все це здавалось якимось квестом, хоч на душі віяло неприємним холодом і надокучливе відчуття пробирало аж до кісток. Ледь чутний страх і переживання закрадались все глибше в душі. Я відчуваю щось, але зовсім не те, що маю відчувати у цьому місці. Це не мої відчуття, а тоді кого?

Тільки-но я почала спускатись на перший поверх, як ще з найвищих сходинок побачила силует біля вікна. Несвідомо в серці відгукнулось щось близьке і рідне, а я зрозуміла кого ж бачу перед собою.

Та, замість того, щоб на радощах кинутись йому в обійми, ноги наче почали підкошуватись і з'явилась слабкість. Невпевненим кроком я йшла вниз. Кожен дотик до землі, кожен сантиметр ближче тільки розсіював тривогу та всередині почало наростати дивне відчуття. Порожнеча... Холодна, безнадійна, вбивча.

Я відчувала, що сталося щось жахливе, але що саме? Хотілось просто закричати від безпорадності, а як наважилась погукати хлопця, то нічого не відбулось.

- Нік! - повторила голосніше я, та реакції не було жодної.

Легкими кроками я поступово підійшла до коханого і стала в просторі між ним та вікном. Крижаний погляд втомлених очей губився десь в грозових хмарах. Я роздивлялась хлопця і намагалась зрозуміти, що змінилось. Бліда шкіра, втомлений вираз обличчя, недбала зачіска. Я ніколи не бачила Ніка таким. І зараз мені в душі стало узагалі сумно і боляче.

Я намагалась хоч якось привернути увагу брюнета до себе. І тремтячими пальцями провела по його щоці. Я сподівалася, що це виведе його з цього трансу. А хлопець далі не звертав на мене увагу.

- Нік! НІК! - закричала я.

Та не почула навіть ехо, що мало відбитись від мого голосу. Мене немає!

Ходячи з кутка в куток по кімнаті я не могла зрозуміти, що ж діється. Сльози почали котитись по щоках від безпомічності. Я була за крок до істерики, яка вже набирала обертів.

За декілька митей з коридору почула звук відкриття дверей. Через хвилину в кімнаті з'явилась не дуже висока тендітна темноволоса жінка. Сірі очі незнайомки блукали приміщенням як і мої, щойно я тут з'явилась.

Пані в бірюзовому брючному костюмі присіла на краю дивану і погляд зупинила на Ніку.

- Нік, - ледь не благаючи прошепотіла вона, а брюнет миттєво повернувся до неї.

- Що? - впевненим голосом відповів їй хлопець.

Я зрозуміла, що мене так ніхто і не бачить. Але чому?

- Вистачить суму та звинувачень себе. Це не привід перестати жити далі, - незнайомка дивилась на мого коханого співчутливим поглядом.

- А ти думаєш щось можна змінити, мамо? - сумно хмикнув Нік.

Так, стоп. Мамо!? Що взагалі тут відбувається? Чому він такий сумний? Що сталося?

- А ти думаєш, якщо далі вбиватимеш себе горем стане краще? Нік, я не розумію, - вона встала з дивану і підійшла до брюнета ближче.

- Ти й не зрозумієш, - так само байдуже сказав хлопець.

- Я не розумію? Нік, я пам'ятаю минулий рік, пам'ятаю як тобі було погано тоді й бачу як тобі зараз. В один момент я теж почала сумніватись чи раптом не втратила я сина. І знаєш, ці відчуття нічим не відрізняються від твоїх, - спокійно відповіла місіс Еванс.

Тепер я взагалі не розумію. Що сталось? Та ще й вдруге. Дивлячись на мого коханого і його матір я так і не могла навіть уявити. І головне, не могла й спитати. А ще я вражена прямолінійністю жінки, ось так прямо сказати в очі таке не кожна б змогла.

- Так? - брюнет ледь не істерично посміхнувся. - Ти переймалась за мене? Ти взагалі маєш почуття і емоції? Мамо, я давно в цьому сумніваюсь.

- Ти бачив, що я маю емоції, - спокійно зауважила пані.

- Бачив. Але звідки знаю, що це не фальш? Та й як ти можеш казати щось про минулий рік, якщо саме в найважчий період мого життя ти просто відпочивала на морі, - Нік ледь не кричав на жінку. - Так? Я неправий?

- Правий, - пані тихо видихнула.

- То чому ти говориш, що переймалась? Мені можеш не брехати, я правду все одно знаю. Але й ти дуже гарно знаєш, що було.

- Я знаю. Якби не знала, навіть не переймалась би. А ще цікаво, чому я про твої проблеми дізнаюсь від будь-кого, крім тебе?

- Бо занадто горда, щоб спитати мене. Можна ж поговорити з Алексом, то навіщо запитати як справи у мене, - коханий знову відвернувся до вікна. Йому боляче від чогось. - Яке щастя, що Блейк молодший благородніше свого батька і я можу йому довіряти. А от на місці Крістіана, то я б засумнівався у його бізнес-партнеру.

- Ти знову про це? Нік, наразі це неактуально.

- Неактуально... Я знаю. Але мені досі здається, що ти повернулась у Нью-Йорк не через мене. І впевнений, що той один поцілунок був зовсім не одним. І знаєш, як мені було дивитись в очі Алексу? Коли знаєш, що його батько і твоя мама...

- Все досить, - місіс Еванс підвищила голос. - Я не зобов'язана говорити з тобою про одну помилку в моєму житті. І скажу тобі востаннє, що той поцілунок був єдиний.

- Добре, вірю. Але чомусь ти не вірила, що Вероніка єдина з Деймондів, хто ніколи не була проти Евансів. А коли повірила - було вже пізно!

Хто така Вероніка? Хто такі Деймонди? Місіс Еванс та містер Блейк були разом? О жах! Скільки ще секретів має ця сім'я?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше