Лише мій, нікого більше...

Розділ 3 (ч.2)

(Лія)

До самого світання очі вже не зімкнула. Не змогла... Мені було цікаво, до чого це все? До того, що я божеволію... До чого ж... Це просто сон, який зовсім нічого не значить.

Я дивилась на найближчі рейси з Києва до Нью-Йорка чи хоч Лондона. І пощастило, що до мого рідного міста є якраз вечірній рейс. А з Лондона до Нью-Йорку вже ранковий. Інакше б довелось чекати аж понеділка, а так я в суботу вже буду з Ніком

Не чекаючи ранку, я взялась складати речі та й зовсім не помітила чиюсь присутність.

- Добрий ранок! - почула зі сторони дверей і різко поглянула туди, де стояла тітка Катя.

- Добрий ранок, - відповіла жінці я.

- Ти ж летиш назад в понеділок.

- Ні, сьогодні, не можу більше, - промимрила я.

- Ти хоч маму попередила, що повертаєшся зарання? - Катя трішки криво посміхнулась.

- Вона не знає, що я тут. Як і мій Нік, - тяжко видихнула.

- Чому? - родичка сіла поруч.

- Ми посварились. Через якесь кольє... - точно, я про це ледь не забула. Саме про нього я хотіла дізнатись.

- Знайомо. Марі завжди хотіла, щоб світ обертався навколо неї, але коли щось ішло не так, то відразу ж війна, - тихо сказала Катя.

- Є таке, - тихо погодилась я. - А що стало причиною вашої ворожнечі?

- Те ж саме, що і вашої. Тільки одна дрібниця, вартістю як великий маєток.

Здається, вона мене розуміє зараз, як ніхто інший. Бо тітка Катя була і є в такій же ситуації, як я. Й саме вона може відкрити хоч якийсь промінчик світла на початок нашої родинної багаторічної ворожнечі.

- Та вже немає за що перейматись, кольє продане на аукціоні. Лишилось розгребти його наслідки у родині. Далі все має бути краще, - на цих словах я замовчала і просто дивилась в одну точку.

А й справді, навіщо мені тепер шукати інформацію про цю прикрасу, якщо вона вже не має зовсім ніякого відношення до мене? Чи краще сюди навіть не лізти?

Тітка наче прочитала мої думки та відповіла:

- Та не зовсім так усе.

Я перевела погляд на неї. Тобто, не зовсім так усе? Чи я щось не розумію?

- А як?

- Це була копія справжньої прикраси, - із зовсім не здивованим виглядом сказала Катя.

- Тобто? - все ще не могла зрозуміти отриману інформацію я.

- Це і значить. Прикраса, яку твоя мама вважала оригіналом, насправді була копією. А оригінальне кольє зберігається тут.

Щоооооо?!!! Мені не почулось? Таке взагалі можливо? Здавалось, зараз мої думки просто вибухнуть від кількості нового і незрозумілого. Виходить, що весь цей час моя мама так пишалась і переймалась за якісно виготовлену підробку? Не можу повірити...

- Катю, це було мудрим рішенням виготовити ідентичну реліквію. Але чому мама досі не спілкується з тобою, і бабусею, і дідусем? Тим більше якщо вважати, що все ж вона не знає усієї правди, - от що мені справді було цікаво дізнатись.

- Багато всього було, і, думаю, Лі, тобі це зовсім нічого не дасть знати. Старі образи - не привід псувати твої відносини з Марі. А знайти спільну мову ви поки можете, тому зроби це і, бажано, не відкрий їй нашу маленьку таємницю.

- Добре. Але я б хотіла знати усе.

- Повір, ця ворожнеча тобі ні до чого. Трішки кольє розсварило, трішки переїзд Марі в Лондон. Та зараз, це не має значення. Колись воно зітреться на фоні часу, а зараз варто змиритись з характером сестри, - вдалось уникнути напруженої розмови Каті.

- Добре. Дякую. А зараз я продовжу збирати речі, - посміхнулась я і далі складаючи одяг до валізи.

Поки я була зайнята своїм поверненням тітка уже покинула кімнату і зникла кудись по своїх справах. Вже до обіду бабуся з дідусем та Сашком знали про моє рішення - полетіти додому раніше. І сприйняли його нормально. Лишилось поговорити з Дариною. Дівчина точно має знати про це.

Ми за ці два тижні добре почали спілкуватись і, чесно, мені трохи сумно летіти зарання, але й ігнорувати свої почуття і відчуття я не можу. Дарина теж допомогла мені дещо зрозуміти і я вдячна подрузі за цей час, що виявився зовсім не втраченим.

Ми домовились зустрітись вже ближче до вильоту.

- Привіт, - дещо сумно сказала брюнетці. - Маю щось сказати... Я увечері повертаюсь додому, - випалила на одному диханні.

- Привіт, - на мить замовчала дівчина. - Сумно, звісно, але я рада, що ти прийняла це рішення. Нік не має так страждати через тебе.

І справді... Він так і не побачив моє повідомлення в інстаграмі.

- Дякую, що ти розумієш. Знаєш, я точно не забуду ці маленькі канікули тут. І з радістю хотіла б колись повторити, - вже повеселіли ми.

Нова подруга ледь посміхнулась:

- Мені теж було приємно показати тобі Київ. Сподіваюсь, це наша не остання зустріч. А вже наступного разу я б хотіла познайомитись ще й з Ніком, - підморгнула дівчина мені.

- Тоді запрошую тебе в Нью-Йорк. Але до цього спершу сама добре вивчу місто, - засміялась я.

- Точно. Чекатиму цього моменту.

- Вибач, але мені вже зовсім скоро пора летіти, - так не хотіла цього казати, але вже довелось мені.

- Звісно, гарного польоту, - брюнетка легко обійняла мене.

Мені не хотілось відпускати це місто, але більше й не хотілось тягнути час. Я помахала новій подрузі на прощання, а вже за півтори години сиділа в літаку і чекала коли нарешті буду в Лондоні.

Дорога зовсім недовга, але з кожною сотнею кілометрів я розуміла, що мені необхідно поговорити з рідними й Ніком. Я продумувала кожне слово, кожну деталь, про яку не маю забути, кожну емоцію, яку хочу передати. І все чекала того моменту, коли мені це знадобиться.

І ось... Ступаю на рідну землю... Таксі прибуває дуже швидко, а я, закинувши валізи в багажник, ледь не дрімаю дорогою. Все ж я трохи втомлена. А мене чекає ще один переліт. Тільки тепер на інший континент і материк.

Сонний Лондон так і манить поринути в царство Морфея, але ще не час. Я скоро буду вдома, ось тоді й час. Ще декілька десятків кілометрів і вже стою біля дверей мого сімейного маєтку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше