Лише мій, нікого більше...

Розділ 14 (ч.1)

(Лія)

Хто б міг подумати, що так закінчиться вчорашній вечір? Тобто, так він тільки почався, а закінчився... Незвично. Принаймні, для мене.

- Лія, мила, просинайся, - ніжний голос Ніка витягнув мене з обіймів снів, а потім я відчула легкий дотик до щоки.

- Еванс, дай поспати спокійно хоч вранці, якщо вночі не даєш, - жартівливо відповіла я.

Теплі губи коханого накрили мої та залишили приємний поцілунок.

- Уже десята, просинайся, - не вгавав милий.

Я відкрила очі й відразу захотіла закрити їх, бо яскраве вранішнє, хоч уже майже пообіднє, сонце світило прямо на мене. За мить я повернулась спиною до вікна та підсунулась до коханого.

- Ти теж ще в ліжку, - прошепотіла йому на вухо.

- Бо ти досі тут.

Кароокий простягнув руку до мого обличчя та прибрав локон, який трохи закривав ліве око. Потім самими краєчками пальців провів до вуха, вилиці, щоки. Аж поки не зупинився на підборідді та легесенько притягнув моє обличчя до свого, поки я не торкнулася вустами його.

А можна кожен ранок так? З мінімумом слів та максимумом почуттів.

- Все, вставай, - посміхнувшись сказав брюнет та легко поцілував мене в ніс.

- Не хочу, - хмикнула я та поклала голову йому на груди.

Хлопець торкнувся пальцями заплутаного волосся, що недбало лежало на ньому.

- Мила, я люблю тебе, - долинуло від Ніка, який посміхався на всі тридцять два. Певно, його очі горіли щастям, а ямочки на щоках вказували, що він реально щиро посміхався.

- Я теж тебе люблю, - подарувала ніжну посмішку Евансу. - Моя злюка.

- Чому зразу "злюка"?

- Бо треба мені спочатку зіпсувати нерви, а потім лізти з поцілунками та ще й у ліжко затягнути.

- Тернер, - розтягнув моє прізвище милий, - ти теж ще та штучка.

Мої щоки вкрились багрянцем. Чорт візьми, після всього, що було, сором'язливість узагалі недоречна. Але все ж це почуття перемагає, я почуваюсь трохи ніяково.

- Мені ще треба було рік тебе мучити? - хитрі вогники загорілись у моїх очах.

- Ні, не треба. Я більше не витримаю, - нервово засміявся Нік.

- А я не витримаю ще однієї істерики. Будь ласка, Нік, я хочу довіри та розуміння, не втікай, як минулого разу.

- Не буду, - втомлено видихнув він. - Як ти себе почуваєш після вчорашнього? - злетіло з уст Еванса.

Приємно, що коханий думає про мене. Хоча, впевнена, хлопець би не зміг інакше.

- Наче непогано, - зітхнула я. Непогано... У моральному плані я задоволена, але фізично відчуваю легкий дискомфорт. Певне, від того, що це вперше?

- Точно? Мені важливо знати.

- Правда, все добре, - заспокоїла я його, а Нік полегшено видихнув.

- Лі, попри усі наші суперечки, я все одно люблю тебе. Як би ти не злилась, посилала мене, я все одно сумую. Точно так само і зараз, як би ти не думала про мене, але про тебе я змушений перейматись набагато більше, ніж про себе. Тоді чому ти мені брешеш?

- Я не брешу. Мені справді непогано, хоч і незвично. Щоправда, це скоріше рамки в моїй голові.

- Це більше схоже на правду, - хлопець знову притулив мене рукою до себе. - Може час вставати?

- Якщо ти підеш і зробиш мені кави, то я з радістю покину ліжко. Хоча мені й тут добре.

Справді, добре. Лежу в обіймах хлопця, якого люблю, насолоджуюсь сонечком, яке світить на мене з великих вікон та кайфую від того, що весь мій день вільний. Вперше за довгий час я не бачу ніяких прихованих знаків, не хочу лізти, куди не просять та не змушую себе страждати. Напевне, це сон.

Але ні, не сон!

- Добре, я в душ, а ти теж думай вставати нарешті.

- Ні, я далі лежатиму, - хмикнула та подивилась на кароокого.

Нік усміхнувся та першим покинув ліжко. Коли милий вставав, на його правому плечі я вгледіла декілька свіжих подряпин. Це де він так?

- Як ти міг подряпати плече? - миттєво в моїй голові виринуло питання. - Вчора ж нічого не було.

- Лі, як я міг і об що подряпати плече? Серед підозрюваних тільки твої нігті, - долинуло від брюнета.

Я знову зашарілась, чорт візьми!

Коли Еванс зник за дверима ванної кімнати, я вирішила також не марнувати час на лежання в ліжку. Тим більше самій це нецікаво. Я накинула халатик на себе, застелила ліжко та пішла на кухню. Щось таки треба приготувати, бо до майже одинадцятої години я добряче зголодніла.

З приємною легкістю в душі вперше за довгий час я готувала сніданок. Я згодна, що господиня з мене ніяка. Готую раз в місяць, бо просто часу не маю на це. Як же кайфово було в Україні, коли готувала бабуся! Її вміння готувати й моє, як небо і земля. Тому я обираю варіант, щоб нікого не отруїти та залишити моїх найдорожчих якомога довше живих.

Але можна разочок зробити виняток, як ось сьогодні. Звісно, я перебільшила, що не вмію готувати, але скажу чесно, що є багато людей, яким це набагато краще вдається та яким це подобається. Не те, що мені.

Нашвидкоруч я вирішила приготувати омлет з грибами, а також легкий салат. Роботи тут на хвилин 10, тому я точно впораюсь до приходу Ніка. А як же ще класно готувати на своїй кухні! Там, де ти господиня. Здається, я полюблю цю справу згодом.

Впоравшись з першою частиною, я почала нарізати овочі для салату. Майже все було готове, лишилось тільки дорізати останній томат. Здається, не судилось. Я настільки поринула в це з головою, що просто не помітила Ніка. І щойно почула його голос, раптово ножем провела по пальцю.

- Чорт візьми! - суміш досади та злості на себе відчувались у моєму голосі та я інстинктивно кинула ножа та побігла до раковини, щоб покласти руку під струмінь з водою.

- Лі, вибач, - співчутливий голос коханого порушив напружену тишу. - Дай руку.

Нік швидко опинився поряд та проти моєї волі дістав руку з-під води. Кров, змішана з водою, текла від подряпини аж до зап'ястя. Мої емоції, здається, не витримали й уже сльози покотились обличчям. Рана пекла і пульсувала, а кров йти не припиняла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше