Розділ 2

Жінка дивилася на нього так, наче перед нею стояв прибулець з іншої планети. Він ледь помітно усміхнувся, мовби намагався підбадьорити. Вичікував, коли почнеться розмова про годинник, але вона мовчала.

 — Оскільки ви нетутешня, я зобов’язаний показати, де знаходиться найближчий кавовий автомат, аби у вас не склалося якесь неправильне враження стосовно гостинності львів’ян, — промовив.

— Я вдячна вам, але вважаю це зайве, — зрештою мовила у відповідь.

— Гаразд. Добре. Я зрозумів, — хлопець стиснув плечима та повільно рушив до сходів, котрі вели з платформи вглиб залізничного вокзалу.

Вона якусь мить дивилася йому вслід, а потім знову спробувала ввімкнути телефон. Він зблиснув сіткою різнокольорових спалахів-тріщин й згас. Ковтнувши чергову порцію розпачу, жінка знову роззирнулася, а тоді рушила в бік сходів. Холод, що здавалося трохи відступив, виник з новою силою і вона відчула, що тремтить.

Намагаючись розшукати у сумочці гаманця та запхнути вже непотрібний телефон, зупинилася на останній сходинці. Зосередивши всю увагу на дні сумочки, навіть не помітила як чиїсь неохайні пальці обхопили блискучий наплічний ланцюжок, а тоді раптово потягнули його на себе. Від несподіванки вона автоматично шарпнула сумочку до себе. В руках безхатька опинився ланцюжок, в її — сумочка. Вміст посипався по сходинах, розлітаючись по гладкій підлозі. Безхатько миттєво підхопив сріблястий гаманець та кинувся навтіки. Вона ж навіть закричати не зуміла. Декілька разів зойкнула і шоковано опустилася просто на сходинку, зминаючи пальто.

Час втратив свою значимість. Все навколо втратило будь-який сенс. Кави вже не хотілося, бо й вона тепер втратила свою чарівну властивість заспокоювати нерви та приносити жадане просвітлення думкам.

Вже ніщо не мало значення.

— Бачу, що з нашої останньої зустрічі дещо змінилося? — почувся голос поруч.

Чогось вона вже знала, що то був незнайомець з рюкзаком. Незрозуміла злість вирвалася назовні, затьмарюючи всі інші емоції, і жінка звела на нього роздратований погляд сірих очей:

— Що вам треба?

Він зробив крок назад, але обличчя легка насмішка так і не покинула:

— Здається, у вас проблеми.

— Здається, то не ваше діло! — відрізала.

— Певно що так, — згідно кивнув головою він. — Навіть не знаю, чому вирішив, що ви потребуєте допомоги.

— І я не знаю, — крізь зуби процідила, відводячи голову в бік. В ніздрі вдарив терпкий аромат еспресо, що линув з його паперового стаканчика, і вона мимоволі ковтнула.

Він кинув на неї ще один побіжний погляд й повільно рушив в бік залу очікувань. Вона так і не глянула йому вслід. Заплющивши очі стомлено зітхнула, обдумуючи, що робитиме далі. Потяг, котрий відбув до Києва, не був останнім. Вона ще могла повернутися на платформу та здійснити задумане, але засумнівалася, чи хотіла того насправді. Затуливши долонями обличчя, в розпачі схлипнула.

— Та що у вас сталося? — хлопець повільно опустився поряд й схилив голову в її бік.

— Нащо воно вам? — не віднімаючи долонь від обличчя, запитала.

— Не знаю, але бачу, що вам іще гірше, аніж мені, — стиха відповів.

Вона мовчки підвела свій погляд до нього, не помічаючи, що від сліз трохи розтеклася чорна туш. Руки її, сумирно складені на колінах, тремтіли, як і безкровні вуста.

— Може все таки кави? Вона тут відстійна, але хоча б гаряча, — більш бадьоро  продовжив і навіть дещо звів брову.

— У мене щойно вкрали гаманець, — ледь чутно відповіла.

— Я пригощаю, — зітхнув, а мить подумавши додав. — І я Дем’ян.

Запала тиша. Дем’ян відчував, що вона зважує свою відповідь, але підганяти її навіть не думав.

— Буду винною, — врешті здалася.

— Вишлю рахунок, — всміхнувся Дем’ян. — А ви? У вас ім’я є?

Вона знов розгублено кліпнула очима, а тоді відповіла швидше з чемності, а не тому, що хотіла те зробити:

— Валерія.

Дем’ян кивнув:

— Будемо знайомі, Валеріє.

Звівшись на ноги та пригладивши своє пальто, Валерія кинула короткий погляд на Дем’яна, навіть гадки не маючи, нащо їй те все.

За кільканадцять метрів вздовж вокзалу показався перший кавовий автомат.

Дем’ян з усмішкою підійшов до нього, а тоді озирнувся:

— Ви що будете?

Валерія байдуже стиснула плечима.

— Гаразд, тоді на мій розсуд, — Дем’ян натиснув на прозору кнопку, під котрою виднівся напис «еспресо».

— О! То певно для мене все ж заміцне, — спробувала відмовитися Валерія, відчуваючи, що холод вже встиг дібратися аж до серця.

— Я думаю, якраз те, що потрібно, — Дем’ян простягнув їй паперовий стаканчик, з котрого вився напівпрозорий ароматний струмінь пари.

Валерія покірно взяла стаканчик та зробила маленький ковток. Дем’ян мав рацію — напій був відстійним. Горло обпекло окропом, на язиці залишилася нестерпна гіркота, а на очі їй виступили сльози.

— Бачу, ви й справді таке п’єте не часто, — співчутливо мовив. — Взяти щось інше? Може лате чи мокачино?

Валерія заперечливо хитнула головою, роблячи ще один ковток:

— Ні, хай буде. Зате вона справді бадьорить.

Дем’ян всміхнувся і на диво Валерія кутиком рота усміхнулася у відповідь.

Знову запанувала незручна пауза.

Валерія мілкими ковточками сьорбала свою каву, роздивляючись внутрішнє оздоблення вокзалу, а Дем’ян до своєї кави навіть не торкався, натомість пильно роздивляючись жінку з ніг до голови. Нова знайома була вкрай незвичною, якщо не сказати дивною, не вписувалася в загальну картину того, що було навколо, але разом з тим ідеально пасувала його Львову.

— Ну, — нарешті повільно почав він. — Ми вже встигли познайомитися та випити разом кави, може час переходити до наступного етапу?

Валерія ледь не поперхнулася. Очі потемніли та розширилися, коли вона з викликом глянула на нього:

— Що, перепрошую?

Мить він в нерозумінні дивився на неї, а тоді розсміявся щиро й сонячно: