Лише мить

Розділ 10

Один такий…

Як же глибоко засіли у Дем’янову підсвідомість ті слова. Як багато підтексту від надав їм. Як багато вкладав у їхній зміст. І вже боявся, що сама Валерія й десятої частини того змісту в них не вкладала. Дем’ян раптом зрозумів, що вже так багато всього, пов’язаного з нею, тепер боїться.

Скосивши погляд на Валерію, не зміг стримати ніжну усмішку. Нічого не міг з собою вдіяти: їй хотілося усміхатися, нею хотілося милуватися, її хотілося солодко цілувати. Сам жахався тих відчуттів, котрі вже стійко викликала Валерія в ньому.

— А чай таки дуже смачний, — продовжувала вона тим часом, геть не помічаючи того його погляду. — Такий запашний та ароматний. Казковий! Сюди б ще отих сирників з кав’ярні біля вокзалу, правда?

— Ага, так, — хитнув головою Дем’ян, навіть не чуючи, що вона каже.

— Ти взагалі слухаєш мене? Про що там думаєш? — спитала, мілкими ковточками смакуючи свій трав’яний чай. — Агов?

— Я все чую, — Дем’ян опустив погляд до її ніжок, схрещених під столиком. — Думаю, що певно поспішив зі своїм запрошенням до Високого Замку. Сумніваюся, що в твоїх чобітках на підборах буде зручно йти.

Валерія не змогла приховати розчарування та сум від тих його слів й лиш стиснула плечима:

— Можна й не піти. Ти не зобов’язаний…

— Але я хочу, — Дем’ян змовк, знову пильно дивлячись на неї. — Хочу показати тобі місто саме з того ракурсу. Просто не знаю, як ти зумієш вибратися аж на вершину.

— В таких випадках кажуть: «може наступного разу», — так само сумно усміхнулася вона.

Обоє відчули, що наступного разу вже не буде.

— То тобі більше до вподоби вранішній чай? — спитав за мить.

— Все залежить від того, який саме ранок, — дещо задумливо відповіла, мовби прокручуючи в голові всі свої ранки. — Чи він теплий, чи навпаки холодний, яка погода за вікном і з яким настроєм я прокидаюся.

— Отже чай — коли все недуже, — констатував Дем’ян, допиваючи свою каву.

Валерія затримала погляд на його вустах, кутик котрих вигнувся в усмішці. Спочатку їй здавалося, що та усмішка примхлива чи навіть дещо зневажлива, а потім зрозуміла, що саме вона додає Дем’яну якогось лиш йому притаманного шарму.

— Чай, коли все неоднозначно, — відповіла.

Дем’ян зрозуміло хитнув головою, теж спрямовуючи погляд у бік вікна кав’ярні. На короткий час між ними знову запанувала тиша, але вона більше не була обтяжливою.

— Вже о пів на першу, — з жалем мовила Валерія через деякий час, поглядаючи на його вже порожнє горнятко з під кави. — Думаю, нам треба покидати це затишне місце.

— Можемо не покидати. Поки купуватимемо у них каву, нас ніхто не зможе випхнути звідси, — розсміявся Дем’ян. — Проблема в тому, чи влізе в нас стільки кави.

— Ти маєш рацію і до того ж не можна бути такими не чемними по відношенню до тих людей, котрі ще очікують на свою порцію бадьорості, — Валерія підвелася. — Ти ще пам’ятаєш про чеки?

— Які чеки? — розсміявся Дем’ян, кидаючи черговий до сміттєвого контейнера. — Не знаю ні про які чеки.

— Дем’яне, справді, я ж мушу тобі повернути гроші, котрі ти…

— Не псуй наше таке гарне спілкування такими огидними розмовами, — зморщив носа він і то було так кумедно, що Валерія не втримавшись дзвінко розсміялася.

Вони знову опинилися на вулиці, роззираючись навколо й роздумуючи, що ж робити далі.

— То що вирішуємо з Високим Замком? — спитала врешті Валерія, знову сумно всміхнувшись.

— Роздивляючись твої чобітки при денному освітленні, ще дужче переконуюся в тому, що то була не найкраща моя ідея — дертися на гору, — винувато стиснув плечима він. — Я просто не хотів… Я не хочу відпускати тебе вже зараз.

Від зізнання, котре пролунало з його вуст, Валерія відчула і невимовну радість, і гіркий сум одночасно. Вирішивши віддячити йому тією ж чесністю, відповіла:

— Навіть якби ти й хотів, я б все одно не відчепилася, бо так і не знаю закінчення твоєї історії. Невже думав, що я про неї забула?

Дем’ян засміявся і Валерія відчула в колінах вже звичну п’янку слабкість. Ступивши на бруківку, вона похитнулася, бо тоненький підбор ледь не застряг поміж кругляками. Дем’ян вмить підхопив її за лікоть, притримуючи. Мовби після короткого німого діалогу, він м’яко обхопив її руку своєю, повільно ведучи повз пам’ятник Тарасу Шевченку до Зеленої зони, котра вже золотилася на очах. Валерія свою руку з його пальців не вивільнила.

— Я все ще чекаю, — промовила.

— Перед тим як закінчувати з моєю історією, давай підіб’ємо підсумок у твоїй, — зважився Дем’ян. — Ти вже вирішила, яким він буде?

Декілька невимовно довгих хвилин Валерія мовчала, дивлячись просто перед собою, але все так само стискаючи його руку, а тоді кивнула:

— Я повернуся додому й ми спокійно поговоримо.

— Чого ти чекаєш від тієї розмови? — продовжував Дем’ян, миттєво стаючи на диво серйозним.

— Що моя дочка знову буде зі мною. Більше мені нічого не треба, — чесно відповіла Валерія, помічаючи ряд різьблених дерев’яних лавочок вздовж алеї.

— Думаєш, що зможеш достукатися до нього?

Валерія глибоко вдихнула:

— У нього буде ще один малюк… Гадаю, я знаю, як зумію до нього достукатись.

— Не помічав за тобою самовпевненості. Ти самовпевнена? — усміхнувся Дем’ян.

— Ні. Я просто дуже добре знаю Артема, — хитнула головою.

— А чи допускаєш варіант, що він благатиме тебе все забути й почати спочатку? — Дем’ян затамував подих, очікуючи на певно найжаданішу для себе відповідь.

Валерія знову задумалася.

Раптом почулися вигуки компанії молодих людей, котрі прямували Зеленою зоною просто їм назустріч. Дем’ян тихо вилаявся, зціпивши зуби. Валерія одразу помітила те і запитально зазирнула йому у вічі.

— Тільки цього не вистачало. Наче й так мало, — пробурмотів, дивлячись на компанію.

Відстань між ними скоротилася до кільканадцяти метрів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше