Розділ 11

В небі кружляли ворони. Їх було так багато і вони літали так синхронно, що чимось нагадували вправних танцюристів з ідеально прорепетируваними рухами.

Валерія здивувалася, що ніколи раніше не звертала уваги на тих птахів і навіть не здогадувалася, як цікаво за ними спостерігати, отак просто сидячи на лавочці у сквері та нікуди не поспішаючи.

Життя взагалі набуває інших барв, коли люди трішечки стишують свій щоденний ритм.

Дем’ян же спостерігав не за птахами, а за зацікавленим поглядом Валерії. Відчував він в душі зовсім інше та й думав геть про інше. Розумів, що не може і не хоче її відпускати.

— Своїми життєвими історіями ми поділилися, — врешті мовила Валерія, відводячи погляд від неба, котре раптово затягнули низькі свинцеві хмари. — Про минуле розповідати більше нічого.

— Можемо побалакати про майбутнє, — підморгнув Дем’ян.

Проте жарти давалися йому все важче й важче і Валерія не могла те не відчути.

— Можна просто насолодитися миттю сьогодення. Як тобі така ідея? — спитала, пустотливо схиляючи голову до плеча.

Дем’ян всміхнувся, милуючись її обличчям. До поколювання в кінчиках пальців захотілося торкнутися її щоки і врешті відчути ніжність шкіри.

— Що? — вигнула брови вона. — Ми зараз в одному з найкрасивіших міст України, а може навіть всієї Європи, ми обоє в такому гарному товаристві, то чом би не отримати масу емоцій, котрі залишаться на все життя?

Дем’ян не знав, чи справді вона вкладала особливий підтекст в сказані слова, але він вкладав точно.

— Які гарні ідеї відвідують твою голівку, коли ти, звісно, не будуєш плани, як покінчити з цим огидним життям, — мовив.

Валерія розсміялася:

— Жорстоко.

— Саме так і треба, — відповів без тіні провини. — Ти маєш сприймати цю історію лише так, аби не виникло бажання повторити.

— Не виникне, — запевнила вона. — Я тобі обіцяю.

— Я радий, якщо так, — відповів, роздивляючись двійко голубів, котрі неспішно проходжали алеєю, дещо присипаною опалим листям. — Ти мусиш пообіцяти не лише мені. Мусиш пообіцяти своїй дочці.

— Ти навіть не уявляєш, як багато зробив для мене за такий короткий проміжок часу, — серйозно мовила і усмішка її враз згасла. — Для мене ще ніхто стільки не робив. Це не просто гучні слова, Дем’яне. Річ не лише в тому, що ти, в прямому сенсі, врятував мені життя. Ти мене врятував, ти дав мені шанс на нове, дав розуміння, що все можна виправити, якщо утриматися від того останнього фатального кроку. І я все мінятиму. Я присягаюся, що більше ніколи не дозволю собі навіть замислитися над тим, що життя можна обірвати тоді, коли мені заманеться. В першу чергу я маю думати про Стефу і лише потім про себе. Більше я про це не забуду.

— Ти маєш думати про вас обох. Не більше й не менше, тільки однаково, порівну, — зовсім тихо відповів. — Я справді радий, що чую ці слова, але не можу брехати, тому скажу, що й радий, що все сталося саме так, що ти таки з’явилася на нашому залізничному вокзалі.

— А я рада, що ти натовк пику нареченому своєї колишньої і вирішив втікати звідси саме з того вокзалу, — мовила.

Дем’ян скоса глянув на годинник.

— Котра вже? — спитала відчуваючи, як зрадницьки тремтить голос.

— 14:00, — його голос знову прозвучав тихо та сумно. — Маємо замовити тобі квитки.

— Так. Маємо, — кивнула.

— Онлайн дуже швидко і… — Дем’ян дістав телефон й за кільканадцять секунд вже блукав по сайту з квитками. — Ну що ж, настав час Ікс.

— Чого це? — здивувалася вона.

— Бо я нарешті дізнаюсь, звідки ти приїхала, — Дем’ян глянув на неї, кокетливо вигинаючи брову.

— Хіба я жодного разу тим не обмовилася? — здивувалася вона ще дужче. — Навіть уваги не звернула.

— Жодного, — відповів, все так само дивлячись на неї. — Жодного разу.

— Київ, — стиха сказала. — Просто Київ.

Дем’ян гмикнув, присвиснувши, і взявся шукати потрібного квитка.

— Банально, так? — всміхнулася на той його присвист.

— Я ж збирався до Києва, — відповів він. — Отже сама доля вирішила, що ми маємо зустрітися. Якщо не тут, то там, але точно зустрітися.

Валерія дивилася на його зосереджене обличчя зі звичною кривою півусмішкою й відчувала, що не уявляє вже, як має попрощатися.

— Ого! У нас є вибір. Тут є білети на 16:12, — він запитально глянув на неї.

Валерія у відповідь невпевнено хитнула головою:

— Ні?

— Є на 18:27, — тепер незгідно кивнув головою він. — Ні?

Валерія мовчки продовжувала дивитися на нього, наче карбуючи в пам’яті ту неповторну мить.

 — 22:00 — ні, 22:51 — теж ні, 23:08 — і цей ні, — діловито відхиляв варіанти, а тоді геть тихо перевівши подих, додав. — 23:19. Ось цей, думаю, саме те.

Він підвів на неї гіркий погляд, котрий вже не могла приховати усмішка. Обоє розуміли, що то був останній потяг до Києва.

— Так. Цей саме те, — згодилася Валерія.

— Чудово, — опановуючи хвилювання, Дем’ян натиснув відповідні кнопки, купуючи квиток.

Валерія непомітно зітхнула.

Дем’ян мить роздумував, а тоді всміхнувся:

— Давай залишимо всі сумні слова на момент прощання, а зараз ще трохи порадіємо. Що скажеш?

Валерія згідно кивнула:

— То що робитимемо? Вже маєш маршрут? Якщо не Високий Замок, то що?

— То щось інше, — розсміявся Дем’ян, підіймаючись з лави і простягаючи їй руку. — Зорієнтуємося в процесі.

В грудях Валерії все стиснулося від тієї вже такої рідної усмішки, а на очі знову навернулися сльози, але вона продовжувала йому підігравати:

— А тепер нумо милуватися жовтневим Львовом?

Дем’ян погодився, киваючи їй на свою простягнуту руку. Валерія не вагаючись вклала свою долоню в його.

Доля й справді вирішила нащось звести тих двох і тому всяко намагалася допомогти, починаючи від погоди, бо з-за хмар знову вирвалося сонце, і закінчуючи безліччю місць, куди Дем’ян вирішив повести Валерію. Не хотіла вона лишень полегшити їм те, що мало статися вночі на залізничному вокзалі. Або ж просто не мала влади.