Лисиця, Що Не Спить

Глава 5

Київ. Скільки часу я не був вдома? Тиждень. Але, здається, що цілу вічність. Вже третій день, як повернувся, але на роботу ще не показувався. Про то, що приїхав, нікому не хотів говорити, ні шефу, ні друзям. Навіть Сергію Наумову не дзвонив. Вирішив просто відпочити, відіспатися та зібратися з думками.

Кінець серпня в столиці видався дощовим. Після сонячного Парижа похмурий Київ здавався холодним і непривітним. Але, все одно, для мене це було найкраще місто на Землі. Це був мій дім.

Прокинувшись опівдні, я прийняв душ, зварив кави та увімкнув телевізор. Сидячи на дивані й ледачо перемикаючи канали, зупинився на Діскавері. Передача була про Австралію. Попиваючи ранкову, точніше, полуденну каву, я неуважно слухав про північних аборигенів материка. Столицею Північної території було місто Дарвін. До речі, недалеко від нього, десь на узбережжі Тиморського моря знаходилася вілла екстрасенса Флейса. Ось туди й вирушили Ліз зі своєю бабусею.

Коли вилітали з Карачі, митниця аеропорту мала намір нас затримати за те, що в паспортах не було в'їзної візи. Але пачка американських паперових президентів зробила свою справу, і ми без проблем залишили Пакистан. Нічого героїчного у порятунку бабусі не було. Ми прибули до Парижа без пригод. Ніхто нас не зустрічав, ніхто за нами не стежив. Думаю, це було пов'язано з тим, що ми виграли час, коли знешкодили Сміта та його людей. Коли зсутеніло, Саманта постукала в будинок, в якому жила бабуся Ліз. Інша наша компанія стояла за рогом. Убита горем бабуся була в пригніченому стані, і ми побоювалися, що радісна новина про несподіване воскресіння Ліз, може погано вплинути на її свідомість. Потрібно було її підготувати, кращої кандидатури, ніж Саманта, не знайшлося. Що їй говорила дівчина, я не знаю, але через п'ять хвилин Ліз обіймала заплакану щасливу бабусю. Потім їм знадобилося півгодини, щоб зібрати потрібні речі та виїхати з дому. Через годину ми були в аеропорту, ще через годину Флейс і Ліз з бабусею вилетіли в Сідней. За підробленими паспортами, які були підготовлені Флейсом заздалегідь.

Саманта, незважаючи на застереження про небезпеку вороття додому, однак вирішила повернутися в Штати. Але обіцяла прилетіти до мене в гості через три-чотири дні, як тільки владнає свої справи. Які це справи, дівчина не сказала. Я запропонував їй полетіти разом із нею, але вона відмовилася. Того ж вечора я вилетів до Києва.

 

Підійшов до дзеркала та подивився на своє відображення. Гематоми практично зникли, і на мене з задзеркалля дивився колишній, усміхнений Микола Удовенко. Ось і добре.

Вирішив поїхати на роботу, потрібно, усе-таки, здатися шефу. А, взагалі, хочу взяти відпустку, на тиждень, а може й більше. Якщо шеф не дозволить, зламаю йому руку. Щось я злий... і жарти такі ж самі. Підморгнув своєму відображенню, це точно, пора у відпустку.

Вийшов із маршрутки та по дорозі до метро купив новий телефон і нову сім-карту.

Редакція розташовувалася недалеко від Театральної, потрібно було пройти в арку, потім перейти старий дворик і піднятися на другий поверх.

Секретарка Світланка, побачивши мене, зблідла. Я налив із кулера склянку води й дав їй випити.

– Ваш літак... він же впав?! У новинах сказали, – нарешті змогла вимовити дівчина.

– Я також радий вас бачити. А що ще сказали?

– Передали, що ваш літак розбився, але його досі не можуть знайти. Де ви були весь цей час?

– У відрядженні.

– А як же літак?

– Це, взагалі, якась помилка. Як ви бачите, зі мною все гаразд. Шеф у себе?

– Так. Після вашого зникнення, він сам не свій. Практично ні з ким не розмовляє, скасував зустрічі, нікого не приймає.

– Можна до нього?

– Я доповім.

– Не треба. Зроблю сюрприз.

Дівчина почала заперечувати, але я швидко прослизнув повз, постукав у двері і, не чекаючи відповіді, увійшов.

Головний редактор сидів за великим дубовим столом, нахилив голову та щось читав. Хто увійшов, він навіть не глянув. Через опущені жалюзі в приміщенні панувала напівтемрява. Настільна лампа висвітлювала його лисину та папери перед ним. Я кашлянув. Він не поворухнувся. Тоді я пройшов всередину кабінету й плюхнувся на стілець поруч із редакторським столом. Тільки тут він підняв очі. Випростався, поправив окуляри та знову уткнувся у свої папери.

– Чому без дозволу? Але якщо вже увійшов, доповідай.

Жоден м'яз на його обличчі не здригнувся. Ні голосом, ні поглядом він не видав подиву. Біоробот, хай йому грець.

– Вітаю, Едуарде Олексійовичу. Доповідаю. На жаль, потрапити на конференцію не вдалося через... е-е-е... деякі форс-мажорні обставини.

– Почекай.

Він підвівся, обійшов стіл і відкрив шафу, що стояла у кутку. Повернувшись, він поставив на стіл закорковану пляшку Джека Деніелса та два стакани. Я з подивом спостерігав за начальником. Він розкоркував пляшку та плеснув віскі в стакани. Один взяв собі, на іншій показав поглядом. Такого я від шефа не очікував. Він стояв переді мною, повненький, невисокого зросту, у пом'ятому костюмі та дивився на мене зверху вниз. Я підвівся. Тепер йому довелося задерти голову. Я мовчки взяв склянку.

Цокнулись, і так само мовчки випили. Шеф одразу налив по другій. Випили. Тільки тепер він обійшов стіл і сів у крісло.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше