Лист на Різдво

Глава 4

Майк.

  Теперішній час.
  Вайомінг – Естес-Парк.


  Я на пів дорозі до місця, де вже оселилось моє серце. Я їду до Кеті, хоч і не отримав ще її листа. Минув тиждень, як вона точно отримала мого, але я не міг більше чекати, тому виїхав сьогодні вранці, щоб зробити їй сюрприз. Я дуже сподівався на те, що вона мене чекала, що відповіла в листі – «Я тебе чекаю» чи «Запрошую на Різдво». Моє закохане серце несло мене в Естес-Парк, до дівчини, яку я ніколи не бачив, але знав, що це моя доля.
   Ще трохи більше двох годин і я побачу ту, що пише мені такі чудові листи, які торкаються моєї душі. Мені слід було попередити її, я розумію, але я не міг більше чекати та відкладати цю поїздку, не міг зачекати на лист, бо хочу бути поруч. Вчора пошта не прийшла і я вирішив, що якщо і сьогодні вранці не отримаю вісточки від Кеті, - їду до неї без попередження. Листа нема. Я вже в дорозі.
   Цікаво, що вона зараз робить? Можливо, прикрашає будинок до конкурсу, чи працює? Можливо готує своє фірмове печиво? Не знаю… але те, що вона не чекає сьогодні на мій приїзд - це факт. Сподіваюсь, мій сюрприз їй сподобається. До того, як їхати, я зайшов до крамниці і купив найпрекраснішого, біло-золотого янгола на верхівку ялинки. Вірю, що Кеті буде в захваті.
   Зупинившись біля однієї із заправок, я вирішив випити кави доки заправляється авто. Солодкий пончик та гаряча кава - це те, що потрібно, коли такий холод. Стоячи за невеличким столиком, я вийняв з кишені гаманець в якому були документи, картки і лист від Кеті. Доки я зігрівався кавою, я знову прочитав першого листа від Кеті, і сховавши його знову у гаманець, задоволено посміхнувся.
   — Майку? Друже, це ти?
   Я обернувся і побачив Рона, з яким колись вчився у старшій школі. Він не змінився - все такий же величезний, пончики це його все. Рон чудова позитивна людина, ми з ним іноді спілкувались на обідніх перервах.
   — Якими вітрами? — Я засміявся, і обійнявши його, поплескав по спині.
   — Заправитись зупинився. Працюю перевізником у одній із фірм. — Рон широко посміхався. — А ти? Що ти тут робиш? Ти ж, здається, живеш там де і жив?
   — Так. — Похитавши головою, я додав: — Їду до однієї особливої людини.
   — О-о-о… дівчина?
   — Так.
   — А я одружився. — Його посмішка стала ще ширшою. — Лана у мене красуня.
   — Радий чути, що ти знайшов своє щастя. — Я поплескав його по плечі.
   — Ти теж не затягуй з цим. Якщо знайшов ту саму, хапай і одружуйся. — Засміявся він, а потім обернувшись комусь, помахав.
   — Гарна порада, друже. — Я теж засміявся.
   — Радий був бачити, треба йти. Напарник вже кличе. — Ми потиснули одне одному руки і побажали удачі.
   Я вийшов на вулицю. Кісточки пробирало. Але ще кілька годин в автівці і я буду найщасливішим чоловіком на землі. Я впевнений, що Кеті та сама дівчина, яку мені треба «хапати і одружуватись», як сказав Рон.
   Всівшись в авто, я вирулив з заправки, дивуючись тому, що дорога стає занадто слизькою. Треба бути обережним, ожеледиця це не жарти. Хотілося б надавити на газ, але як то кажуть «Бог допомагає тим, хто допомагає собі сам». Тож повільно, але рішуче я доберусь до місця призначення.
   Увімкнувши музику, я наспівував там, де знав слова, все інше вигадував. Ще трохи і я обійму Кеті, подивлюсь в її очі і скажу, як сильно чекав на цю зустріч. Подивившись на карту, я зрозумів, що маю з’їхати з дороги і повернути в лівий бік, і коли я це зробив, до мене дійшло, що я залишив на заправці документи та лист Кеті. Мені треба повернутись. Трсця! Як же так? Як я міг так лажанутись?! Я занадто далеко заїхав, мені рукою подати до Кеті. Я ідіот! Як же я так лажанув? Ми заговорились з Роном і я телепень, залишив все на столику разом з недопитою кавою.
   Зупинивши авто на доріжці, я мав розвернутись і поїхати за документами та листом. Вдаривши долонями по кермі, я розсерджено вилаявся, і по-обзивавши себе, знову завів мотор. Розвертаючись, я очманів від того, як моє авто почало заносити у різні боки. Під снігом виявилася ожеледиця. Тримаючись за кермо, я намагався зупинити неслухняну автівку, але всі мої зусилля були марними. Я розумів, що зіткнення з деревами, які були у мене на шляху, мені не уникнути, але я намагався з усіх сил щось зробити, але… Удар… Темно…
   Голова розколювалась на частини, нога застрягла… але я відчував біль і навіть міг рухати пальцями – не зламана. Торкнувшись голови, я закліпав, намагаючись сфокусувати зір, але все було не чітким… На пальцях кров… голова розбита… напевно… Так, так кров йде з чола… Я не розумію де я? Що це за місце? Куди я їхав? А головне питання – хто я? Я часто задихав, моїм тілом пройшов страх і паніка. Хто я такий? Як мене звати? Голова боліла від рани і від того, що я не знав відповідей на свої запитання. Я не міг відповісти на те, - хто я?
   Смикнувши ногою, я не зміг вибратись. Відкинувшись на спинку крісла, я заплющив очі. Все довкола крутилося… навіть із заплющеними очима. Я панікував. Розплющивши очі, я намагався зосередитись на тому, що відбувається і що я тут роблю. Знову паніка. Все через те, що я не можу згадати елементарні речі. А головне - я не знав хто я такий? Господи… як мене звати? Як же мене звати? Я не міг згадати. Не міг. Задихаючись від того, що паніка захопила мене зсередини і авто стискало мою ногу, я почав смикати нею, щоб звільнитись і вийти з цього задушливого салону. Мені треба було вийти. Я не міг дихати.
   Треба зібратись. Паніка поганий радник. Заспокоїтись і робити все по черзі. Спочатку вийняти ногу. Потім вийти з автівки і починати розбиратись, хто я і що тут роблю? План є, тепер до дій. Обережно допомагаючи собі руками, я вивільняв затиснуту ногу. Зрушивши її з місця, я трохи заспокоївся - це надало мені сил. Ще кілька разів смикнувши її, я нарешті був вільним. Узявшись за ручку дверей, я швидко відчинив їх та вийшов з автівки. Холод… нереальний холод. Але це допомагало від запаморочення. Мене нудило, вочевидь у мене струс мозку,… але що ж з пам’яттю? Я нічого не пам’ятаю. Куди мені йти? Що робити? Моє авто «поцілувалося» з деревом… з нього йде пар і краще мені піти… Але куди? Я в якісь глушині. Що робити? Мені треба йти… так, так йти. Просто йти, бо можна задубіти і померти прямісінько тут. Такий поворот подій не входив в мої плани. Вмирати – відставити. Я дивився перед собою, саме туди я і рушив. Ліс… це не найкраще місце для того, хто не пам’ятає навіть своє ім’я, але ноги самі рушили.
   Не знаю скільки я йшов, але я зупинявся на деякий час. Нога боліла, голова розколювалась і я нереально змерз. Ліс… сніг… от-от і почне сутеніти. Я влип. А хто я – я так і не знав. Але це не змінює того факту, що я застряг в лісі і мене можуть зжерти ведмеді,… або вовки. Добре, що я хоч флору та фауну не забув, а от хто я – це вже другорядне. Про що я думаю? Мені слід думати, як вибратись звідси… як дійти хоч до якогось будинку.
   Я сперся об дерево, голова йшла обертом. Мені кортіло спати і пити. Слід йти далі. Вже темніє. І це не добре. Я знову рушив і в моє серце пробралась радість – я побачив будинок, в якому горіло світло. Я посміхався, як ідіот. Гадаю, кожен на моєму місці б так посміхався. Тепер я хоч не замерзну в лісі і мене не зжеруть тварини. З новими силами… з останніми силами я дійшов до будинку, і видихнувши, постукав.
   Чуючи жіночий голос та здається дитячий, я прислухався до кроків. Хоч би мені відкрили. Хоч би відкрили.
    — Хто там? — Милий голос за дверима вселив в мене надію.
    «Хто там?»… Трясця – я не знаю… Я не знаю, як назватись.
    — Вибачте… я потрапив в аварію… і… — Я не договорив, як переді мною відчинились двері і на порозі з’явилось наймиліше створіння на землі. Білі локони, блакитні очі… і милий голос.
   — Заходьте… — Вона допомогла мені увійти і завела до вітальні, за нами йшла дівчинка… схожа на неї, але занадто доросла щоб бути її дочкою. — Що у вас болить?
   — Нога… і голова. — Я скривився, торкаючись голови.
   — Лізі, мила принеси мені аптечку з кухні, там… — Дівчина зам’ялась, пояснюючи, де саме лежить аптечка. — Друга полиця біля вікна.
   — Ага. — Дівчинка наполохана і це було видно, але все-таки зробила те, що казав милий янгол.
   — Як вас звати?
   — Я… сам себе це запитую… — Важко видихнувши, я запитав: — А можна води?
   — Так, звичайно. — Дівчина встала з дивану навпроти, дивлячись на мене, вона сказала: — Вам треба до лікарні.
   — Згоден, але… не зараз… Можна води?… будь ласка.
   — Вибачте, так… так… Звичайно. — Вона вилетіла з кімнати, і через дві хвилини повернулася разом з дівчинкою та склянкою води. — Ось. — Дівчина простягнула мені склянку, я подякував і залпом осушив всю воду.
   — Як вас звати? Сподіваюсь, ви хоч своє ім’я пам’ятаєте? — Посміхнувся я.
   Дівчата широко посміхнулись, а дівчинка взагалі засміялась.
   — Мене звати Кеті, а це моя племінниця Лізі.
   Мені здавалися знайомими їхні імена, але я не знав звідки.
   — Ви мене не знаєте?
   Кеті похитала головою.
   — Можливо… ви… ви… — Дівчинка дивилася наполохано на тітку, на мене… і раптом запитала: — А може це помічник, на якого ми чекали?
   — Що? Ти про що Лізі? — Кеті насуплено подивилася на племінницю.
   — Ну… пам’ятаєш… ти найняла робітника, який допоможе нам прикрасити будинок на конкурс.
   — Я?
   — Так, тітонько Кеті. — Зашипіла дівчинка.
   — Я робітник?
   — Ні. — Кеті сказала, як на відріз.
   — Так! Ви робітник. Просто моя тітонька передумала, але нам дійсно потрібна ваша допомога. — Лізі так тараторила, що у мене ще більше розтріщалась голова.
   — Тоді ви мене знаєте? Як мене хоч звати? — Надія зросла в мені, як свічка в темній кімнаті.
   — Ви… ви… — Лізі зам’ялась.
   — Ви не назвались… тому…
   — Добре… добре… все добре. Я хоч знаю, що мене чекали тут… Це вже добре. Ви навіть не уявляєте, як це не знати навіть свого імені. Я такий радий, що прийшов саме туди – де на мене чекали.
   — Доля. — Кеті закусила губу. Я міг прочитати в її очах сором… чому? — Давайте я оброблю рану на вашому чолі і подивлюсь, що з ногою.
   — Буду вдячний.
   — Лізі, подай аптечку. — Милий голос Кеті заспокоював мене. Вона дійсно янгол. — Це лише перша медична допомога, а потім я відвезу вас до лікарні.
      — Добре… добре… — Її руки торкнулися мого чола, і я заспокоюючись, почав втрачати зв’язок з реальністю. Сон… я провалювався у сон. Але ще далеко чув голоси Лізі та Кеті, які обробляючи мені рану, про щось тихо сперечались. Але, я вже не міг розібрати жодного слова.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше