Глава 13

  Майк.

  Теперішній час.
  Естес-Парк.

  Про що я тільки думав, коли ляпнув таке? Я ж її налякав та відштовхнув. І це називається, - я буду діяти поступово? Ага! Як раз таки! Я ідіот! Я наполохав її і тепер вона дасть мені копняка, і скаже, щоб я пожив десь в готелі, і згадував хто я такий будь-де в іншому місці. І правильно зробить. Кеті мене не знає,… як вона може покинути свого Майка заради мене, коли я і сам не знаю, хто я такий.
   Капець. Що ж я накоїв?!
  «Я хочу тебе поцілувати»… Хіба таке говорять дівчині, яка закохана в іншого, мене не знає, а я не знаю себе… У мене дійсно розум дав збій.
   Сидячи у своїй кімнаті, я міркував, як зробити так, що мені сьогодні ж не вказали на двері. Але якщо чесно, то я не знав, що мені робити і як далі поводитись. Кеті вже знає про мої почуття, тож щоб я зараз не робив, ситуацію не змінити. Кеті ж не втратить пам’ять, як я – тож мені доведеться просто бути самим собою. До речі, а який я? Що люблю? Що роблю по життю? Хто я?
   Знову цей штурм мозку. Мені це зараз не потрібно. Тільки не зараз. І нових проблем бракує, мені ще старих не вистачало згадати. І тоді я точно потраплю до божевільні.
   Важко видихнувши, я встав з матрацу, і підійшовши до вікна, посміхнувся. Кеті стояла на ганку, а в її обійми бігла Лізі. Обіймаючись, вони щось жваво одна одній розповідали та широко посміхались. Цікаво, а у мене є племінники? Знову я за своє.
   Лізі забігла у дім, а Кеті пішла доріжкою. Навіщо? Я дивився… дивився, куди вона йде і от – фініш. Вона йшла до поштової скриньки. Вона так чекає на листа від Майка, що мене це починає бісити, злити і я просто згораю від ревнощів. Мені ніколи з ним не зрівнятись, чи як? Чим він такий особливий? Що він такого через листи їй розповідав, писав, що закохав її у себе? Що?
   Кеті відійшла від скриньки. Її руки були порожніми. Майк не написав. От хіба достойний чоловік вчинятиме так? Ні. Кеті на таку поведінку не заслуговує. І хоча мені було її шкода, мій егоїзм кричав – «Добре, що він не написав».
   Я дивився на Кеті, доки вона чимчикувала до будинку, аж раптом вона підняла голову і повернулась до мене. Наші очі зустрілись. Я обережно підняв руку і помахав їй. Кеті нерішуче посміхнулась і теж помахала мені. О… мені полегшало. Можливо мене ніхто не вижене звідси. Надія, в мені оживає надія.
   Кеті немов Янгол. Стоп. Янгол! Я віз із собою верхівку на ялинку… і це був Янгол. Я напевно залишив його в авто. Треба занотувати це в блокноті. Я посміхнувся Кеті, яка входила до будинку. Швидко знайшовши свій блокнот та ручку, я записав те, що згадав.
   Цікаво, поліція знайшла моє авто? Я сам не знаю де воно і звідки я приперся, але ж поліція напевно шукає його. Цікаво – є хоч якісь результати? Не знаю… і не хочу. Поки у мене є шанс закохати в себе Кеті… і поки не приперся її супер Майк, я не буду поспішати поїхати звідси. Мені потрібен цей час. Я обираю Кеті, а не свою пам’ять.
  Сидячи на ліжку, я записав, що купував Янгола в якомусь магазині, де майструють все власноруч. Все ручної роботи. Все занотувавши, я відклав блокнот, і саме в цю хвилину, хтось постукав у мої двері.
   — Увійдіть. — Голосно мовив я.
   Двері відчинились і з холодним, зимовим повітрям. У отворі показалась голова Лізі. Її широка, щира та сяюча посмішка викликали у мене в душі тепло. Така дитяча безпосередність, - це щось дивовижне.
   — Привіт, Майку. Як справи? — Лізі увійшла до кімнати, і зачинивши за собою двері, всілась поруч зі мною на ліжку.
   — Все добре Лізі. — Посміхнувшись, я теж запитав: — А як ти, як справи у школі?
   — Чудово! Я скоро буду співати в хорі на Різдвяні свята. — Очі Лізі сяяли, як Віфлеємська зірка.
   — Це ж просто чудово!
   — Так. А ти співав в хорі?
   — Не знаю.
   — Ой, вибач.
   — Нічого, Лізі.
   — Допоможеш нам сьогодні з гірляндами над каміном?
   — Не знаю… Якщо Кеті захоче.
   Лізі насупилась, і наче сканер уважно дивилася на мене.
   — Ви що посварились?
   — Ні.
   — Вона щось тобі сказала?
   — Ні.
   — А що тоді?
   Її великі блакитні оченята дивилися у притул.
   — Я дещо сказав… але це…
   — Ти що закохався у Кеті? — Лізі різко встала, і шоковано розкривши очі, чекала на мою сповідь.
   — Лізі… розумієш… Це все так важко…
   — Ні. Це не важко. Любити взагалі легше всього, якщо це справжня любов… чи кохання. Що ж тут важкого? — Лізі схилила голову на бік.
   А дійсно, що важкого? Нічого. Це найпрекрасніше, що може бути. Я не знаю хто я, але я знаю, що таке кохання. Це ж диво. Реально диво.
   — Ти права Лізі, просто дорослі завжди роблять із мухи слона. — Знизавши плечима, я сумно посміхнувся.
   — Мені Кеті розповіла, про те,… що ти знаєш… — Лізі почервоніла і опустила очі додолу. Я все зрозумів.
   — Лізі, те, що ти трохи прикрасила історію про мене… — Вона підняла очі на мене і це було таке безневинне обличчя… Ну як на неї можна ображатись? Ніяк. — Все добре Лізі, я не ображаюсь.
   — Чесно?
   — Чесно.
   — Я просто так хочу, щоб Кеті виграла,… а її Майк ще не приїхав… і я вирішила… — Лізі затулила губи долонею і через них промовила: — Ой! Кеті мене приб’є.
   Я обережно забрав долоні Лізі, які прикривали губи і промовив:
   — Кеті мені розповіла про Майка і листи.
   Лізі видихнула.
   — Вона його кохає. — Лізі подивилась на мене і додала: — А ти кохаєш її… І як тепер бути?
   — Не знаю,… — Чесно зізнався я. — Але я буду боротися за Кеті.
   — Я… б хотіла тобі допомогти,… але…
   — Знаю люба Лізі, знаю. — Я підморгнув їй і широко посміхнувся.
   — Її Майк… не написав їй, а вона чекає.
   — Для мене це краще.
   Лізі посміхнулась, а потім закусила губу, наче провинилась.
   — Вона полюбляє прогулянки лісом… А ще… вона полюбляє вірші… — Лізі підморгнула мені, як це робив я. — Наш секрет.
   — Дякую Лізі. — Я простягнув руку і вона потиснула її. — Друзі.
   — Друзі. — Лізі засяяла. — Кеті сьогодні хоче прогулятись. Приблизно о сьомій вечора. — Пошепки сказала вона, наче хтось нас підслуховував.
   — Зрозумів. — Моє серце закалатало. На нас чекає перша прогулянка разом.
   — Я тобі залишу свій телефон.
   — Навіщо?
   — Пошукаєш гарні вірші… чи цитати з книг.
   — Лізі, ти геній!
   — Дякую. — Лізі потерла переможно руки. — Я сьогодні йду додому, тож… вигадай щось. Все в твоїх руках.
   — Вигадаю Лізі… вигадаю.
  
  За три години, ми пообідали у будинку Кеті. Ми розмовляли ні про що, і Кеті майже не дивилася мені у вічі. Їй було не зручно і я її розумів. Ну нічого, я щось вигадаю. Кмітлива Лізі дуже допомогла мені. Сьогодні після того, як Лізі повернеться додому, я прогуляюсь з Кеті, а потім я напрошусь у гості і почитаю їй вірші біля каміна. Але спочатку – треба все це знайти, щоб потрібними словами підкорювати її ніжне,… романтичне серце. Я дивився на неї, доки вона готувала нам какао та кидала в нього зифірки. Вона така мила в цьому рожевому светрику та капчиках з мордочками зайченят. Мила… мила та чуйна Кеті. Я не припиняв думати про те, як буду сьогодні читати для Кеті, але водночас… я вже боявся, що лажанусь. Я ж не знаю, який з мене романтик, чи я взагалі був таким. А як навіть не був – буду вчитись.
   Кеті подивилась в мої очі, і зніяковівши, відвернулась. Поставивши біля Лізі горнятко з какао, побажала смачного. Підійшовши до мене, вона і переді мною поставила горнятко та посмішкою промовила:
   — Смачного.
   — Дякую, Кеті.
   — Ну, що давайте прикрасимо камін?! — З захватом запитала Лізі, надпиваючи какао.
   — Так, звичайно. Ти з нами Майку? — Кеті нарешті зупинила свій погляд на мені і в мені розлилось тепло.
   — Якщо ти не проти… то я з радістю.
   — Звичайно я не проти. — Посміхнулась вона, і я відчув, що Кеті розслабилась. Вона повернулась. Моя Кеті. О, як приємно лоскоче вуха ця фраза – «Моя Кеті».
   — Тоді пішли. Будемо пити какао та прикрашати вітальню. — Кеті узяла тарілку з печивом, зефірками та цукерками.
   Коли ми увійшли до вітальні, розпочалась справжня боротьба з заплутаними гірляндами. Це було весело та по-домашньому. Я відчував себе вдома, але і досі не знав хто я. Та зараз… я за це не переймався. Мені добре. Дуже добре.
—————————————
*Маршмелоу - це кондитерський виріб, який, як правило, складається з цукру або кукурудзяного сиропу, води, желатину, глюкози, ароматизаторів, іноді барвників, збитих у густу піну.