Глава 15

 Майк.

  Теперішній час.
  Естес-Парк.

  Я сьогодні, як завжди розпочав свій ранок з розгрібання снігу. Я впевнений, - цього я не любив у минулому житті, але робити приємно Кеті і чимось їй допомагати, це одна з найприємніших речей для мене.
   Коли я все зробив, я постукав у її двері. Нічого не почувши, я знову постукав. Почувши кроки за дверима, я посміхнувся. Двері рипнули і на порозі з’явилась Кеті. Вона стояла в піжамі, зверху на її плечах був плед, а в руках паперові серветки.
   — Що таке? Ти захворіла? — Я насупився. — Зачиняй швидше двері, не стій на холоді. — Вона відійшла і я увійшов у дім. Тепло… о, як добре.
   — Так, я захворіла. Але нічого, все буде добре. — Вона чхнула в серветку і вибачилась. Я дивився на те, як вона чхає та шмигає носом і міг точно сказати, що найближчим часом - їй треба провести у ліжку. — Майку… я зараз…
   — Ти куди? Що таке?
   — Я приготую сніданок. Ти ж голодний. — Кеті закрокувала до кухні, але я її зупинив. Схопивши Кеті за талію, я розвернув її до себе милим личком. Носик червоний, оченята втомлені – мені серце краялось від того, що вона в такому стані. Ми дивилися у вічі одне одному, доки вона не відвела погляд.
   — Якщо ти не заперечуєш, я приготую сніданок.
   — Ти? — Її величезні очі, ще більше розширились. В них можна було потонути.
   — Так, - я.
   — Ти впевнений? І що ж ти будеш готувати?
   — Яєчню, тости та каву, гадаю я зможу зробити. А потім… ти мені скажеш, як готувати бульйон.
   — А?
   — Так, так. — Я торкнувся її щічки і вона затремтіла. — Ну, що… ти йди на диван, вкривайся пледом і чекай на мене зі сніданком.
   — Може…
   — Ні, не може. Йди. Тобі треба відпочинок.
   Вона видихнула, але не сперечаючись, поспішила до вітальні. Я подивився їй у слід і посміхнувся. Бідна моя Кеті… бідненька.
   Я увійшов до кухні, яка мені стала рідною за час перебування тут і почав шукати пательню, щоб приготувати яєчню та бекон зі шіпкою кориці, як це робить Кеті. Знайшовши те, що мені потрібно у нижній тумбочці, я поставив на плиту пательню. Відчинивши холодильник, я дістав яйця, вершкове масло та поспішив до плити. Кинувши шматочок масла, я вдихнув насичений аромат, потім розбив яйця і поряд поклав бекон. Доки все готувалася та шкварчало, я знайшов сіль, перець та корицю. Щоб перевірити чи це кориця, я трохи висипав її собі на долоню, і лизнувши, підтвердив, що це саме те, що потрібно. Приправивши наш сніданок, я узявся за тости та каву. Кілька хвилин плідної праці – і от я вже несу все це до Кеті. Посміхаючись тому, що я хоча б не забув, як готувати яєчню – я перетнув пів шляху і зупинився біля дивану.
   — Ого! — Кеті обернулась до мене закутана, як кокон в пледі. — Ти додав кориці? — Її втомлена, але як завжди мила посмішка - дала мені ту саму нагороду за мої старання. Приємно.
   — Так. Мені подобається, як ти це робиш, тому і я додав її. — Я поставив тацю на столик, і всівшись поруч з Кеті, подав їй тарілку.
   — Приємно чути. — Вона взяла з моїх рук тарілку і промовила: — Дякую. Про мене давно так ніхто не піклувався. Я б могла звикнути. — Засміялась вона, а потім чхнула у серветку. — Вибач.
   — Будь здорова. — Я посміхнувся. — Я був би не проти.
   Кеті здивовано подивилась на мене.
   — Ти про що?
   — Щоб ти звикла до мене… До цього всього.
   — О, Майку… — Кеті не договорила, бо її нежить не дала цього зробити. Кілька разів поспіль чхнувши, вона знову перепросила, і врешті решт, розпочала свій сніданок. А з нею і я.
   Ми смакували сніданком та ароматною кавою та теревенили про те, що треба все підготувати до конкурсу. Кеті була пригнічена тим, що захворіла тоді, коли у неї стільки роботи. Я пообіцяв, що сьогодні поїду у місто і заберу з пошти те, що вона замовляла. Ми довго сперечались, що мені не можна за кермо, тому я сказав, що викличу таксі. Лише так Кеті заспокоїлась.
   Поснідавши, я забрав брудний посуд і отримав за це найніжніший поцілунок у щічку. Я б готував сніданки до кінця днів, щоб лише відчувати її губи на своїй шкірі. Кеті захопила моє серце та душу, і я хотів бути в цьому полоні все життя.
   Коли я помив посуд і повернувся до вітальні, Кеті вже спала і мило сопіла. Присівши біля неї, я торкнувся її світлого, як сонце волосся, та милуючись нею, бажав лише одного, щоб вона кохала мене так, як я її.
   Мені час йти за посилками, тому я знайшов в довіднику номер телефона таксі і взяв гроші там, де сказала Кеті під час сніданку. Я обережно вийшов за двері, та зачинивши їх, сів у таксі і поїхав у місто.
   Добравшись до пошти, я все намагався зрозуміти, чого я сюди приїхав. Чому саме це місто? Мені тут нічого не знайомо. Ні-чо-гі-сі-нь-ко! Я не знаю, хто мене тут чекав,… або я взагалі їхав в друге місто. Я просто не знаю. За моєю спиною почувся голос, це був той самий офіцер поліції, до якого ми з Кеті ходили до відділку.
   — Майку, привіт. Як ти?
   — Все так само. — Знизавши плечима, я сумно посміхнувся.
   — Ми об’їздили все довкола у пошуках якоїсь автівки, але поблизу нічого не знайшли. Ти впевнений, що був у авто, можливо ти впав… і таким чином втратив пам’ять? — Ділан уважно дивився на мене.
   — Ні. Я точно був у авто. Я вийшов з нього і просто пішов.
   — Тоді – продовжуємо пошуки. Розумієш, були сильні снігопади і це ускладнює пошуки. Але ми не припиняємо, - тож будь впевнений скоро ми про тебе все з’ясуємо. Головне віра. — Девід поплескав мене по плечі, таким чином говорячи «тримайся».
   — Дякую, офіцере.
   — Ми відправили твоє фото та дані… розраховуючи на те, що тебе хтось впізнає.
   — Сподіваюсь, що мене хтось шукає. — Якщо чесно я боявся дізнатись, що я нікому не потрібен, або у мене нікого немає.
   — Все буде добре. — Девід узявся за козирок, і махнувши головою, промовив: — Удачі тобі, Майку.
   — Дякую, офіцере.
   Залишившись на самоті, я боявся, що так і не дізнаюсь хто я, але – треба вірити. Скоро ж Різдво. Має статися диво.
   — Майку?
   Я обернувся. Переді мною стояла молода, приваблива дівчина. Колір медового волосся та зелених очей був мені невідомим, але – вона мене звідкись знала. Але чому Майк?
   — Так.
   — Майку…
   — Ви мене знаєте?
   — Не жартуй так. — Засміялась вона і накинулась на мене з обіймами. Я нічогісінько не розумів. Вона відступила, і насупившись, запитала: — Що з тобою?
   — Я…
   — Він пам’ять втратив. — Пробіг біля нас той малий хлопчина, який полюбляє задавати запитання. Промовивши це, він побіг далі. Одним словом – шок!
   — Що? Як це? — Вона стояла та кліпала своїми зеленими очима, аж раптом її рожеві губи промовили: — Ось де ти пропав?! А я тебе так чекала!
   — Що? Мене? — Я очманів. Я їхав до неї? Вона що моя дівчина?
   — Так, тебе Майку. — Вона знову накинулась на мене, і поцілувавши у губи, посміхнулась.
   — І як ви знаєте, що мене звуть Майк?
   Дівчина зам’ялась, а потім щиро посміхнувшись, відповіла:
   — Я почула, як ти говорив з Діланом… З офіцером…
   — Так, я знаю, як його звати. Але…
   — Я почула, що він тебе називає Майк… і ще здивувалась… А потім зрозуміла, що ти брешеш… Може у тебе якісь проблеми… от я і підіграла. Але тепер… я зрозуміла, що у тебе проблеми. Ти нічого не пам’ятаєш? Так?
   — Так.
   — Не хвилюйся Джейку, я допоможу тобі все згадати.
   — Джейку? Це моє справжнє ім’я?
   — Так. А що таке? — Здивувалась вона.
   — Не знаю… просто таке враження, що воно не моє.
   Вона на мої слова голосно розсміялась, а я продовжував не вірити, що мене звуть саме так, як каже ця дівчина.
   — Ну, вибач… тебе саме так звуть.
   — А як звати тебе?
   — Ти і цього не пам’ятаєш? — Її здивовані очі перетворились у мить на грайливі… та спокусливі.
   — Ні, нажаль. — Знизавши плечима, я знову запитав: — То, як все-таки тебе звати?
   — Я Каміла. Ми знаємо ще один одного зі школи.
   — Он як?! А що я роблю тут?
   — Ти приїхав до мене. Я тебе чекала, чекала кілька днів… гадала, що ти просто не зміг приїхати. Хто знав, що з тобою таке сталося? — Ахнула вона, поклавши руку на груди.
   — Ми… ми, що з тобою? Е-е-е… Ну ми…
   — Ми знову почали переписку і вирішили, що можна спробувати ще раз.
   — Що?
   — Так, а що тебе так дивує. Хіба я не гарна? — Вона насупилась, але потім її губи розпливлись в посмішці. — Ти завжди казав, що я гарна. — Вона поправила своє медове, пишне волосся.
   — Ти гарна… дуже, але я нічого не пам’ятаю.
   — Але ж я то все пам’ятаю. — Хмикнула вона.
   — Каміло, а звідки я приїхав?
   — Не знаю… ти мені про це не писав. Ти сказав, що хочеш знову спробувати, я погодилась. Дала тобі адресу і ось ти тут. — Каміла так швидко говорила, що я не встигав за її словами. Її хвилювання було дивним.
   Капець! Невже я їхав до цієї жінки? Трясця! Я кохаю Кеті. Мені потрібна інша. Моя біловолоска, моя ніжна з ароматом кориці та тепла. Я не знаю, що тепер робити. Моя пам’ять… може і згадає Камілу, але у мене є зараз нові спогади, і моє серце належить Кеті.
   — Вибач… я нічого не пам’ятаю.
   — Нічого. Ти зі мною. Я тебе знову знайшла… тож… все буде добре. — Каміла знову повисла на мені. — Я все зроблю, щоб ми були щасливі.
   — Каміло…
   — Що?
   — Я тебе не пам’ятаю…
   — Нічого, я ж тебе пам’ятаю. Де ти зараз живеш? У лікарні?
   — Ні. У Кеті… є один будиночок у лісі…
   — Я знаю, хто така Кеті. Вона приймає участь у конкурсі, а я одна із судій. Тож…
   — Нічого собі! Я про це їй скажу. — я зрадів і водночас відчув біль. Як я їй скажу, що я зустрів Камілу, яка розповіла не лише про те, що вона одна із судів конкурсу, але і те, що я з нею… Що я їхав до неї. Як? Як я про це розповім Кеті?
   — Навіщо?
   — Бо я їй допомагаю. Вона мене врятувала.
   — Дякую їй за це, але тобі є де жити. — Хмикнула вона. — У мене.
   — Мені лікар сказав, щоб я не змінював місце проживання поки не згадаю все. — Збрехав я.
   — Що? Що за тупість? — Каміла сердито свердлила мене поглядом.
   — Ну… я з лікарем не сперечаюсь.
   — А я так.
   — Каміло, що для тебе важливо, щоб я згадав все, чи те, де я буду жити?
   — Е-е-е…
   — Отож бо і воно. — Знизавши плечима, я швидко пояснив їй, чому я зараз тут і, що мені треба повернутись до будинку Кеті. Я просто не міг сказати їй, що мені просто потрібно до Кеті… моєї Кеті.
   — Добре. Але сьогодні ж я прийду до вас.
   — Що?
   — Так і не сперечайся.
   — Не можна. Кеті захворіла, ти ж не хочеш теж…
   — Ні. Ні за що! — Вона відступила від мене, наче я її міг теж заразити.
   Спрацювало!
   — Тоді… давай через кілька днів. Добре? Бо я теж відчуваю, що у мене нежить.
   — О, Майку… Ой, Джейку… давай… все-таки за кілька днів. — Вона похитала невдоволено головою, а потім змінилась в обличчі і посміхнулась. — Джейку… побачиш, ти скоро згадаєш мене і все в нас буде, як колись. — Каміла відправила мені повітряний поцілунок і додала: — До скорого. Кеті привіт.
   Вона посміхнулась і поспішила до одного із магазинів.
   Я стояв, як вкопаний, не знаючи, що робити з тією інформацією, яку щойно отримав. Це все, що Каміла описала - наче не моє життя. Я нічого до неї не відчував. Я кохаю Кеті. І мені потрібно все їй розповісти. Але як?