Поезія. Шевченку

Шевченку

Із серця лились проза і вірші,

Що сповнені глибокою печаллю,

Що сповнені слізьми в душі,

Робили наскрізь ці глибокі рани.

Жаль…Так і не побачив він таланту свого силу,

 Яка неслася з уст в уста.

Жаль, що вмер і зліг в могилу,

У яму, там, де темно, сумно й страх.

Ти дав мету іти вперед,

Щоб у душі палав вогонь…

Безперестанно серце моє плаче,

Щемить і рветься в вирій знов.

Прірва…

Глибока яма великого життя,

Слова й рядки, що так неслися,

З глибин сердець, з любові дна,

У прах закутані – збулися!

Високі грати рабства

Височіли на шляху,

Тортури, незбагнені муки –

І вилиті всі сльози на листку.

Я уявляю погляд твій журливий і печальний

Та гордий дух митця,

Немов тріпоче… та свіча згасає,

Гасне дух,

Пливе життя…

Ти є творець….

Талант і сила, які для нас незамінимі,               

Слова, рядки – усе пророче і живе.

Квітуче у душі й таке просте.

Вдивись!

Вчитайсь – і ти побачиш…

Поринь в глибінь отих думок,

В глибінь страждання, серця плачу,

Стогнання рік і звук безоднь.

Він йшов крізь терна,

Хоч це болючий і кривавий шлях,

Скріпивши зуби, чув розлуку,

Далекий холод, сум і жаль.

Роздумую, зі слізьми читаю:

«Патріот, митець, поет…»

В скорботі сповнений страждає.

Душевний рев! Душі неспокій?!

Усе я бачу у твоїх віршах,

Я лину, щиро намагаюсь

Відчути все у цих рядках.

Шевченко! Я кричу,

До тебе голос лине

В туманах, сутінках життя,

А твій талант не згине,

Буде жити!

І невмирущі ці слова!

Так тихо,

За Дніпром спокійно.

І літній вечір навкруги,

Спокійні хвилі глибокого тужіння,

Немов шепочуть щось тобі.

Обірвалась струна і задзвеніла,

Й голос мовби до землі припав,

Завмерла нота, заскрипіла,

Лиш десь акорд ще зазвучав.

Шевченко – живий! Живе й буде жити у багатьох черцях нового покоління, підкоряючи їх, привертаючи їхню увагу. Його творчість – це щось незрівнянне.

…Це сама лише вічність.