Проза. Геній

Геній

Двері концертної зали були навстіж відчинені. Натовп скупчився. Позаду залишився тяжкий день. Тепер усі спішили у театр мистецтв. Алін ішла позаду. Ця дівчина була, здається, такою незвичайною, що легко відрізнялася від інших. Була такою легкою, вродливою. Своїм станом розсіювала всю сіру буденність. Не можу сказати, що обожнювала мистецтво, а все ж, їй здавалось, що так потрібно. Їй було сімнадцять. Проте, її краса усе більше і більше манила до себе багатьох прихильників жіночої половини. Чи захоплювалась вона мистецтвом? Напевно ні… Та все ж смаки мала чудові. Їй подобались представники бароко, неокласицизму. Обожнювала Ріхтера, Шопена. Та вибір тогочасної інтелігенції був не вельми широким. Кожна прем’єра несла собою один і той же характер, ту саму плісняву днів, той самий настрій. Усе було одноманітним. Але і «геніальним»…

Щоправда, Алін не вбачала тут анічогісінької геніальності. Вона бажала почути щось нове, навіть і в простоті, проте, в чарівності.

Сен Вішман давно не грає нових ролей, а Річела Оста уже зовсім закрила очі на власну кар’єру.

Усе ішло своїм плином: на сцені з’являлися одні і ті ж люди, щоправда в різних образах. Це тривало повсякденно.

Алін і цього вечора вирішила подивитися виставу «Геній», яку вже бачила сотні разів. Хоч «генія» так і не змогла в ній розгледіти. Одне, що назва.

Касир один за одним продавав квитки. Алін розрахувалась. Місце взяла на балконі. Тут любила мріяти, любуватись архітектурою.

Сівши на стілець, вона зосереджено стала оглядати залу. Чекає… Зараз має вийти Оноре де Капріо. Відспіває свою партію, а потім співатиме Жонет, мати так званого «генія». Усе це Алін знала напам'ять. Та все-таки цікаво, так вона завжди виправдовувалась.

Завіса піднялась. Напівсплячий оркестр приготував інструменти. Диригент, видно ще спав… Врешті-решт розпочалось. В залі теж прокинулись. Невдовзі скінчилась друга дія. Має виходити Мартін Албані, котрий виконує роль генія.

Алін уже спала міцним, дитячим сном. Що їй снилось? Важко уявити. Проте, яким чудовим було її обличчя під час сну: її великі вії, її стан…Дівчина була справжньою принцесою. Коли б хто з чоловіків побачив її, то, мабуть, зробив би усе необхідне, щоб це маленьке диво з ним ніколи не розлучалось.

У театрі було вже пусто. Алін нічого не відчула. Все ж сон був міцним. Крізь солодкі мрії почула якусь зовсім невідому їй музику. Невідому, але… Алін не хотіла розплющувати очі. Мелодія все більше і більше заповнювала її серце. А раптом це не сон…

Важко підняла голову, розплющила очі… Мелодія не закінчувалась. Ні, не сон. Усе було наяву, справжнім. Тиха мелодія фортепіано наростала. Алін нікого не бачила. А музика наростала. Нікого… Лише звуки інструменту.

«Хто це?» – Алін почала спускатися сходами балкону. Пройшлася поміж рядами, музика наближалась. «Яка солодка музика». Піднялась східцями сцени. В кутку стояло фортепіано, а за ним сиділа чорна постать. Алін підійшла. Це був хтось невідомий. Наблизилась до нього. Здається, він її не помічав, а скоріше, не хотів цього робити. У її житті це вперше. Ніхто і ніколи не міг встояти перед її юнацькою величністю. І тут, зустрівши зовсім невідомого… Та що він про себе думає?! Алін підсіла ближче.

- Насмілюсь спитати, а що ви граєте?

Незнайомий навіть не поворухнувся:

- Не знаю..

- Не знаєте, що граєте?

- Так, ніколи не знав.

- Це геніально…

- Для вас, можливо, і так…

Алін ще більше обурилась:

- Чому ви так думаєте?

- Я знаю. Ви ще не чули справжніх корифеїв музики.

- Але я чую вас. Я чую музику, яку хотіла чути давно. Ви перші… Чому ви не виступаєте на сцені?

- Мене ніхто не знає. Я син простого робітника, який працює у цьому театрі…

- Я б бажала слухати вашу музику.

- Ви марите. У вас юнацька наївність.

- Ви мене вважаєте зовсім юною, поспілкувавшись зі мною лиш декілька хвилин?

- Уявіть собі. І цього вистачає, щоб пізнати людину. Хоч, знаєте, я не проти. Слухайте, мені приємно.

Тепер Алін хотіла побачити обличчя цього юнака, який усе сидів у тіні. «Він не такий, як усі»…

- Ви часто тут граєте?

- Не зовсім. Переважно під настрій. Коли батько працює.

- А у кого ви вчились?

- У батька. Він мій вчитель.

- Жаль, що цього не чують інші.

- Цього не потрібно. Ми граємо лише для задоволення…

- Все-таки це чудово.

- Щиро вдячний.

Він продовжував грати, не кинувши на Алін жодного погляду. Не можна сказати, що він ігнорував її. Можливо, він вбачав у ній лише річ, на яку даремно звертати найменшу увагу? З іншого боку, вона була йому зовсім нецікавою. Дівчина відчула це. Їй було прикро. А все ж…

На цьому все скінчилось. Алін пішла… У цей вечір вона не думала про розмову, не думала ні про постать, ні про виставу, а милувалась чудовою мелодією, яка ще дзвеніла у неї в голові. Милувалась її різноманітністю, колоритом звуків. Для неї це геніально. Лише вона помітила його гру?! Можливо, справді так.