Проза. Залишитись вірним

Залишитись вірним

Прозора річечка тихо-тихо переливалась біля берега, ніби несучи якийсь спокій і неспокій водночас. Можливо якусь тривогу, яка не була такою помітною серед цієї гармонії трав і лісів. Все переливалось, грало, та в повітрі чувся запах диму, подих війни. Проте це було їм неважливо… Насолода настільки сильніша… Усе чаруюче. Усе несе кохання, і кожен звук привертає до себе увагу, особливе спостереження. Більше ні про що не думається…

- Невже це зараз зі мною? – вона лежала, спершись головою на його плече, – я щаслива, здається, це вічність, а ми лише гості.

- Люба моя, – він пригорнув її до себе, поцілував солодкі уста, - ти - усе на світі. Я буду за тебе молитись.

Вона тихо лежала, гладила його світле волосся.

- Нас ніщо! – ні війна, ні фронт, – не розлучить. Наші почуття – сильніші. Чуєш, ніколи…

- Я вірю, як я вірю... Яка ж чудова твоя врода, і весь твій стан. Моєму коханню немає меж, ти мені віриш?

- Доле моя…

Він тихо шепотів:

- Я буду вірний, мила, щоб не сталось зі мною, і де б не була ти.

- Про що ти?- насторожилась, - я не зможу вижити, якщо ти підеш на фронт, це не життя… Це буде мука, напевно, смерть…

- Не турбуйся. У нас усе буде добре. Я не покину тебе нізащо. Завжди буду поряд. Повір мені…

Обнялись. Чи довго ще триватиме цей хороший час? Чи довго ще отак мріятимуть, надіятимуться?.. Чи довго?..

*      *      *

Почувся постріл. Напевно, десь зірвалась вибухівка. Німці часто бомбили ці території. Трава покривалась чорною сагою. Усе майже зруйновано. Залишилось одне горе, злидні.

З кожним днем у людських душах поширювався непереможний страх. Страх за себе, за рідних…

Повсюди одні людські втрати. Село німе… Війна усіх обікрала: і знедолені душі, і хворі серця…

Подеколи виходило сонце. Воно, немов ховалось у схованці, щоб не бачити ані злиднів, ані поневірянь, ані страждань.

*      *      *

Вона стояла на березі одна. Хвилі тихо шуміли, б'ючись об берег, гойдаючись. Сльозинки одна за одною падали в озеро і зразу губилися у вирії могутніх хвиль.

Нещодавно разом… А зараз він на фронті… Його поглинула війна… Не обминула…

Все ці думки. Нещасна доля. Безталанна.

- Доню, доню!

«Це мати, мати, – впізнала дівчина, – можливо, щось сталось?»

- Біжу, біжу! – відгукнулась у відповідь.

Поміж колишніх родючих жнив, де тепер лежали гільзи, залишки німецьких снарядів, тендітні ніжки побігли додому. Сад уже не усміхався нікому, як раніше, коли тут, під одним деревом, сиділи закохані. Сад мовчав. Напевне, він знав свій близький кінець. Хмари і далі пливли, немов зіткані були з чорних ниток якимось магом чи чаклуном, котрий був за одно з нечистим. Усе породжувало гнітючий жах, трепет, сум.

До усього карі очі звикли, звикли тендітні ніжки, яких часто голубив коханий. «Які ж у тебе вони білі-білі…» – казав він цілуючи цю красу. Вона ж усе гладила його світле, як шовк, волосся, промовляючи: «Кохаю...»

Сонце сховалося на їхній стороні. Лише смута, тривога, невимушений тягар стискав серце болем. А воно розривалося…

«Рвися, рвися, серце безталанне, розірвися, а я чекатиму, житиму, доле моя…»

Все так і рвалося, гнітило, боліло.

Не було співу птаха, лише де-не-де чорний ворон: «Кар-кар»… Земля покривалася чорною ковдрою, темною вічністю.

*      *      *

Дівчина ступила на поріг. Її обняла мати, тихо заплакала.

- Що, матусю, що, що, не мовчи?

- Сядь, доню, сядь люба.

Мати теж присіла.

- Кажи ж, мамо, кажи… Не можу. Край мене, край. Після смерті батька лише одне мене може убити.

Матір злякалась, проте, лице залишалось спокійним.

- Не знаю, як почати, з чого…

- Щось з ним?! – дочка підвелась, у її голосі забриніла якась нотка страху. – Кажи! кажи! – закричала.

- У полоні… – пошепки промовила мати.

Донька закричала. Це був крик навіженої.

- Боже, Боже, немає мені щастя. Забрали би серце, долю… Ні, ні. Немає щастя, ох, мамо, немає.

Крик стихав. Із шаленої тигриці вона перетворилась на беззахисне створіння. Тепер чувся лише легенький плач. Матір і дочка обнялись. Зараз їм двом потрібна підтримка. А, можливо, їх тепер двоє на цьому світі… Не полюбити більше, ні…

*      *      *

У коридорі лунав шум. Скрізь крики, зойки хворих. шум метушливих лікарів та звуки машин.

Нелегко було б впізнати молоду медсестру. Вона нічим не відрізнялася від інших: білий заплямований халат, чорні чобітки і очі… Щоправда, саме очима привертала до себе увагу, тим запалом, нетлінним їх вогником. Змарніле личко, здається, автоматично передивлялось хворих у палаті, а руки механічно виконували денну роботу.