Листяні хроніки
Листи з себе (5)
Скільки вже можна чекати дня, чи ночі, чи ранку, коли все це минеться, забудеться і стане сном старого сновиди. Очі болять бачити день, вуха ниють від жорстокої музики вітру. Куди ви йдете, мої рідні? Куди ви зникаєте, нерідні? Ви чужі від пальця до кінчика вуха, ви рідні від вуха до кінчика пальця. Ви знаєте слова, які говорили ми наодинці, поки дощ заливав усе довкола. Але тепер ви уже не ви, ви навіть не ті, кими були колись. Ви тільки те, що лишилося від вас. А від вас нічого не лишилося. Моя пам'ять з’їла все, що могла. Більше їй не сила їсти. Здрастуйте, нелюбі мої, дорогі, як стара звичка. Люди без імен і без облич.
Довелося розбити свій табір десь на березі ріки, вздовж смуги лісу. Три хвилини без любові. Життя, що вийшло з голови. Життя завдовжки в дві шкідливі звички.
#3762 в Сучасна проза
#4765 в Фентезі
Відредаговано: 25.07.2019
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
