Ліка. Чародійка четвертого ступеня

Побачення

Магістр Янко їхав позаду мене і міцно притискав до себе.

-Ліка,- прошепотів мені на вухо,- ти ж знаєш, що мені подобаєшся? Давай спробуємо побудувати стосунки? Ми непогана з тобою пара. Ти сильна чародійка життя, я сильний в смерті. Я не маю титулів, проте маю положення і статки. Ти ні в чому не будеш мати потреби.

Я мовчу, бо не знаю, що відповісти. Звісно я знала, що подобаюсь йому, ще й маркіза про це натякала. Проте ніяк не чекала на таке освідчення та ще й зараз.

-Ліко?
-Я трохи збентежена. Не чекала. Ще й день сьогодні такий.
-Я поспішив. Не вчасно.
-Отто, ти мені подобаєшся, правда. Та я не знаю, як будуються стосунки. Я якось все сама по собі.
-Я навчу, люба, навчу.-Цілував мою маківку. -Ти не сама. Я поряд.

Не буду вставати. Не буду і все. У мене сьогодні вихідний. Ні, я хворію і мене ні для кого немає. Але той, хто стукав видно не зрозумів, що людина, а точніше я, не хочу вставати й не хочу спілкуватися. Двері відчинилися і цей смертник зайшов до кімнати.

-Ліко, вставай дівчинко, я б тебе не турбував сьогодні. Знаю, що вчора важкий день в тебе був. Та вже друга година і там тебе чародій смерті чекає вже годину як. Я ж не можу його тут вічно тримати. - Магістр Тутович не знав, на якій кобилі до мене під’їхати.

А я як згадала про Отто, так і запалали щоки та вуха. Він як привіз мене до дому, то так солодко цілував на прощання, а я і прощатися не хотіла. Зараз якось соромно йому в очі дивитися. Та діватися нікуди, прийдеться вставати.

Спускалася сходами не поспішаючи, удаючи, що я взагалі байдужа, майже. Так, як колись мене вчителі по етикету вчили. А чи це не я як метеор приводила себе у порядок і єдиний сарафан на себе нап'ялила? Бо найчастіше я все-таки у штанях. А тут хотілося бути гарніше. Коси свої не заплітала, так залишила. Знаю, що вони гарно хвилями лежать і на сонці міддю виблискують.

Отто терпляче чекав, а побачивши мене, в його чорних очах крім темряви, ще й пристрасть загорілась. Подобаюсь. Приємно так стало. Посміхаюсь і він у відповідь. Гарна в нього посмішка.

-Ти така гарна сьогодні. Надзвичайно жіночна. Я б завжди такою хотів би тебе бачити.
-Дякую, магістре. Та не завжди це доречно.
-Зроблю все, щоб було доречно завжди. -Поцілував мою долоню.
- Кх... кх...кх. Я сподіваюсь, що Ліка приїде додому в кращому стані, а ніж учора? - Магістр Тутович був тут як тут.
-Не сумнівайтесь, вельмишановний магістре. -Отто вклонився йому.


Я не пошкодувала а ні на хвилинку, що прийняла запрошення Отто на побачення. Усілякі смаколики, виступи циркової групи та ілюзіоніста. І хоч я вміла не гірше, проте так чудово просто спостерігати за професіоналом зі сторони й отримувати задоволення.

Місто Крайдуба- одне з найбільших міст нашої країни. В ньому є навіть стаціонарний портал до столиці. І звичайно є на що подивитися. Я вже, здавалося, цілу вічність тут живу, а вибратись в місто просто відпочити все ноги не доходили. І зараз я була схожа на дитину, яка дорвалася до солодощів і розваг. Мій кавалер лише посміхався і виконував будь-який мій каприз. А ще між ділом я випитувала про розслідування. І Отто розповів, що вже знають посібників відьмака, а от хто він так і не дізналися. Він дуже небезпечний і цинічний. Усе село знищив, щоб не засвітитися. А я думала про те, що мені фамільяр сказав. Відьма знала про відьмака і знала, що всі загинуть. Рятувала дітей і молодь. Кого встигла. Бо серед захворілих не було стариків. Я й натякнула Отто про це, він замислився. «Можливо і так»,- сказав.

Цікаво, а де кішка запропастилася? Вчора я про неї й не згадала. Якщо вона мій фамільяр, то не повинна була зникати. Добре подумаю про це пізніше. Я ж на побаченні.

А потім ми цілувалися і все не могли зупинитися і розпрощатися. Я не могла їм намилуватися, а він мною.
Який він гарний: благородне обличчя, чорне волосся й очі, що дивляться в саму суть, вуста, що дарують солодкі поцілунки, руки, які притискають міцно-міцно і так пристрасно. Переді мною був дорослий і впевнений у собі чоловік, який вже досяг чогось у житті. Разом з ним я відчувала себе гарною, потрібною, жіночною і захищеною.

-До зустрічі, моя солодка дівчинка, -поцілував і пішов.
А я посміхаючись піднялась до себе.

Сиділа на ліжку і дивилася у вікно: як з’являлись перші зірки на небі, як вечірня прохолода прийшла на змінну денній спеці. Було радісно і гірко в той же час. Я закохалася і це взаємно. А гірко від того, що не коханому я подарувала першу ніч, а велетню чаклуну, з пораненим тілом і душею. Де він зараз? Чи мандрує світом? Чи знову п’є і заливає своє горе? Ще й кішка десь запропастилась. Як її звуть? Забула. І скільки я не згадувала, так і не згадала. Щось крутилося на язику, та в моїй дірявій голові не втрималось.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше