Ліка. Чародійка четвертого ступеня

Тітка Клара

Ранок зустрів нас дощем. Було холодно і сиро. Наспіх перекусивши, ми відправились далі. Отто нервувався, він був дуже невдоволений, що довелось заночувати у лісі. Я його трохи зачіпала, що такий чоловік серйозний, а без зручностей ніяк. Він же мотивував тим, що вже своє відподорожував по світу і тепер не в тому віці й статусі, щоб вести польові роботи. І мені не гоже по світу микатись. Я от вже два тижні як отримала від магістра Тутовича напуття до магістрату. Він впевнений, що я вже готова до випробування і підтвердження вищого ступеня. Та ще одна справа була не закінчена - розмова з моєю тіткою. Треба в усьому розібратися.

Отто відправився зі мною. Та не просто так. Як він мені пояснив тітка Клара єдина моя жива родичка і він хоче просити в неї дозвіл на наше одруження. Я посміялася, адже я самостійна людина і ніхто крім мене не може вирішувати такі питання. Та він настояв на своєму. А ще він чомусь був впевнений, що як ми одружимось, я перестану блукати й осяду. Він звісно правий, але я не розумію, чим буду займатися. На що він відповів, що слідкувати за будинком і нашими дітьми. Для мене це поки трохи незвично звучить, бо я не уявляю як це. Та усьому свій час.

Дощ ставав дедалі сильнішим. Я накрила нас куполом, та нашим конячкам все одно йти було важко. Дороги ось-ось розмиє.

-Отто, я відчуваю, що тебе щось турбує. -Розірвала його роздуми.
-Дрібниці. Я от думаю, шкода, що порталів немає по селах, було б краще. А тебе я не можу перенести, бо тебе моя магія травмує.

Та я відчувала, що є ще щось. Та не стала допитуватись. Захоче - розкаже.

Вже попереду виднілись знайомі з дитинства пейзажі, зараз за цим ліском будуть поля і місточок, а там через десять хвилин вже і село. Де я прожила два роки, поки мене до академії не забрали. Тітці Кларі належав невеличкий маєток, вже трохи занедбаний. Село Вербове теж було колись її. Та чи вона, чи її батько роздав паї селянам і ті за якусь річну плату користувались землею. Придумано було не погано, та тітка і це витрачала на щось, не зрозуміло тільки на що. Жила вона скромно, не банкетувала, гостей не приймала. На мене теж не витрачала. Хоча навчання оплатила.

Згадала своє дитинство. Як бігали з дітьми у ліс і до річки купатися. Як ми з Клиною до знахарки бігали допомагати. О, а як за нею Семен бігав, у матері пряники тягав, щоб її пригостити. Цікаво чи пам’ятають вони ще мене, чи впізнають? Чи я їх впізнаю? Лише раз приїздила я до тітки, як було мені сімнадцять. Літня практика закінчилася і був в мене місяць вільний перед останнім роком навчання. Пам'ятаю, що лише день погостила і повернулась до Академії. Не знайшли спільної мови з тіткою. Навіть друзів не провідала. Посварилися. А на сході сонця до дядька Тихона напросилась у супутниці, який до міста їхав свої кошанки (плетені кошики) продавати.

Тітка вважала, що мені взагалі вчитися не потрібно. От навчилася свою магію в руках тримати та контролювати й достатньо. То пуста і не потрібна для жінки наука. А так поки я молода і гарна можна найти чоловіка зі статками. І є вже такий, який і без приданого згоден мене взяти.
За яким і я, і вона, вже жінка у віці, будемо в добрі жити. Бо вона он скільки усього для мене зробила. А я така не вдячна, не думаю про її ситу старість і своє майбутнє в достатку. Буду швендяти по світу голодранкою. Що я зараз і роблю.

Річ у тому, що я й сама не знаю, чого хочу, чого шукаю і чого чекаю від долі. Іноді хочеться зупинитися, осісти. Особливо хотілося, рік тому, коли я й справді як жебрачка намагалася на шмат хліба заробити. Потім справи пішли вверх. А зараз як я вже не сама в цьому світі, то і взагалі стало добре. В мене маркіза є, яка все чекає у гості й от тепер Отто. Глянула на нього. Він дуже зосереджено дивився вперед. Такій в нього профіль благородний. Аби не знала, то подумала, що він зі знатних. Он як несе себе, і у світі тримається як граф, не менше.

-Вже скоро,- відірвала його від роздумів.

І справді, вже показались криши будиночків, а далі виднівся маєток тітки.

-Нарешті,- пробубонів Отто.

Вулиці були пусті, воно й не дивно, така злива зарядила з ранку. Та я сподівалась побачити знайомі обличчя. Чомусь для мене зараз це було в край важливо.

На площі стояв поміст, який заливав водою дощ. Дивно. Що це в них за свято якесь? Спитаю у тітки.
Маєток зустрів нас обдертими стінами, сирістю і занедбаністю. Старий дворецький, який живе тут зі своєю дружиною, яка по сумісництву ще й кухарка, відкрив нам двері й здивовано дивився на мене. Побачивши поряд Отто, поклонився і запросив до гостинної.

Тітка Клара вдавала з себе дуже гостинну хазяйку. Все перед магістром грала таку люблячу тітоньку. І обняла мене і пожурила, що не відвідувала і навіть сльозу пустила. От акторка, аби не знала, яка вона на справді, то й повірила.

За обідом Отто подарував тітці свиту, та не звичайну, а хутряну. Вона так виблискувала і була така м’якенька на дотик, що в мене так і хотілося зірватися з губ, що і я таку хочу. Та промовчала. А тітка Клара тільки рот від здивування відкрила, притискала свиту до себе і не могла натішитися. Звичайно, що після такого дарунка, магістр став самим бажаним гостем в її домі. Дуже офіційно попросив моєї руки, на що тітка вже й уваги не звернула, як мені здалося. Побажала нам щастя і благословила. Мені, чесно кажучи, було противно на це все дивитися. Як очі в неї пожадливо горять і як вона лебезила перед Отто. Розказувала, як їй тяжко було зі мною, яка звикла в достатках жити. Як я росла, а потім мене ще вчити треба було. Бідолашна вона усі свої збереження віддавала на оплату навчання. Тут я і спохватилася.

-Тіточко, а Ви мені вісника присилали, що все останнє моє добро пішло з молотка. Я хотіла б бачити папери, за якими все було розпродано. -Вона стала бліда-бліда.
-Маліко, то вже треба дочекатися пана управителя, у нього всі документи.
-Чекати ніколи, сама до нього поїду, -забігали її оченята, а я ще більше впевнилась, що бреше вона,- а що це на площі за поміст стоїть? Свято якесь буде?
-Яке там свято?- Оживилася, зраділа, що змінилася тема розмови, -відьомський виплодок судити будуть. На сьогодні збиралися, а он, бач, як склалося. Дощ накликала, щоб відстрочити.
-Господи! Ви ж доросла й освічена людина, яка тут у селі відьма може бути? Звідки їй тут взятися? І як би відьма була, то вже пів села згубила б, а не дощ накликала.
-Не кажи чого не знаєш! -Гримнула на мене.
-Поясніть.- Твердо сказав Отто, який увесь час просто слухав.
-Була у нас відьма. Наробила тут біди й себе погубила. Скільки дітей вмерло через неї проклятущої. Сама то вона згинула, а от її виродок залишився. От її й будуть судити. А вона ще мала, щоб щось більш серйозне, а ніж дощ викликати. А може і вміє щось. Мені то не відомо.
-Ви хочете сказати, що будуть судити дитину? -Не втримала я.
-Не дитину, а відьму!- стояла на своєму.
-А представник закону чи короля хто? -Запитав Отто.
-Який представник? Це суд людський.
-Це взагалі якась дикість! -Я уже усілякого надивилася за своє життя і таке самоуправство викликало в мене обурення і гнів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше