Лілії для Ліліт

Розділ 3.

Тиха вулиця в спальному районі міста. Старий будинок радянського періоду, який розвалювався на очах так швидко, як і будувався. Ми із Юрою битий час ходили і шукали хоча б одну живу душу, щоб розпитати про Ангеліну.

Юнак постійно нервував і періодично курив. Для нього ця звичка виглядала розтягнутою у часі, а я все більше помічала, що сигарету він підкурює одну за другою.

- Можливо не треба так часто? – запитала його несміло.

- Що не треба? А, ти про сигарети – не переймайся. Це в мене від нервів.

- Так менше хвилюйся! – промовила я стала вдивлятись у його обличчя та очі, які були насичені певною дитячістю та наївністю, яка властива швидше вчителям молодших класів та працівників Червоного Хреста.

- Намагаюсь, - посміхаючись відповів він і продовжив крутити головою. – Ходімо, пройдемось колом, може хоча б когось побачимо, під’їзд і так закритий.

- Добре, - погодилась я, - пішли.

І ми почали кружляти навколо будинків та вуличок, які схожі між собою як дві краплі води. Кінець-кінцем ми натрапили на стареньку літню жіночку, яка сиділа на лавці та лузала соняшник.

- Доброго дня, бабусю! – привітався Юрко.

- Яка я тобі бабуся?! – агресивно почала говорити вона, - тобі що, очі позаліплювало! Мені ще і шістдесяти немає!

- Вибачте, - ніяковіючи мовив він та розчервонівся наче буряк, - я не хотів Вас образити!

- Та ладно, - починаючи посміхатись сказала вона, - не переживай ти так.

Соняшник зернина за зерниною продовжив потрапляти їй спочатку до рук, а потім і в середину. Вона прискіпливо стала дивитись на нас, ніби чи то оцінюючи, чи вирішуючи чи ми є небезпечними для її життя, і повільно, роздумуючи над кожним словом, заговорила:

- Щось я Вас тут раніше не бачила! Ви певно до Зіночки? Хочете винайняти квартиру?

Я спробувала відповісти, але ледь відкривши рота затихла, Юра миттєво зреагував і почав говорити:

- Так звичайно! От тільки придивляємось із нареченою чи підійде нам район, чи спокійно тут? Хочемо дітей завести!

Старенька посміхнулась привітливо і та швидко підхопила розмову:

- Ой, молодці! Народжуваність в Україні треба підіймати. Скільки людей вмирає, а? – запитала вона, звертаючись до нас, але відповісти змоги не дала, продовжуючи свій монолог, який мав не так швидко закінчиться. – А народжується скільки?! Боже, це ж біда! А Ви молодці, що зважуєтесь на такий крок! Дивлюсь на Вас і любуюсь, і серце починає радіти від таких відомостей. А район у нас хороший, тихий спокійний, ні тобі бешкетників, ні хуліганів. Всіх попересаджували, а решта втекли. Зараз тут такий спокій, - ніби потягаючись, розвела вона руки в сторони, показуючи яка тут краса, - от скільки вже часу тут сиджу, а хоча б хтось пристав! Та де там?! Сашка, дільничний наш – тримає все у своїх руках. Постійно ходить і розпитує, які проблеми, чи бува не чути новин. Молодий ще зовсім, зелений, а розум! Молодчинка він у нас! От недавно, приїхали якісь бандюги, ну нормальні люди на іномарках нових моделей не їздять! Почали щось тут винюхувати, шукати, розпитувати всіх. І до мене підійшли!

- І що? – із вдаваним захопленням запитав Юра, але старенька цього не навіть не помітила, вона вся була у розповіді.

- Та підійшли, почали розпитувати, що та як, чи не чули чогось?

- А Ви їм? – не вгавав Юра, йому явно це подобалось.

- Та кажу, що нічого, останні важливі події відбулись ще в далеких дев’яностих, коли СРСР розпадався, а з того часу тихо мирно собі живемо, хтось приїздить, як вони, а хтось їде і не повертається. Все наше життя – один суцільний рух дорогою, яка має свої повороти, ями та горби. І в когось ця дорога іде колом, а комусь доводиться рухатись вперед до останнього подиху, так і не маючи можливості зрозуміти, де той кінець та який зміст цього руху.

- Так ось, - повернувшись у дійсність, продовжила старенька, - і в той момент мені стає зрозумілим, що не просто вони сюди приїхали – когось шукають. Того і запитала, може пропав хтось у них. А вони мені, так як Вам сказати, бабусю, сестру шукаємо, Ангеліна звати. Зникла і немає ніде, а в неї батько помер, похорон скоро. Не живе у Вас така, - питають.

Ми посміхаючись на неї глянули, намагаючись не показати здивування, і продовжили її слухати.

- А їм нічого не сказала!

- І правильно! – ствердно сказав Юрко, підтримуючи стареньку.

- А що я їм ще могла відповісти? Підставити Зінку, яка мені продукти підкидає час від часу, пенсії то не вистачає. Ледь комунальні вдається оплатити, я вже мовчу про щось більше. Дітей немає, внуки виросли і виїхали за кордон. Часом присилають гроші, але я їх складаю на чорний день, не гоже у внуків забирати їхні кошти, навіть якщо вони цим хочуть мене підтримати. Вони натерпілись уже від життя, а я і так можу прожити. Важкі були часи колись, хоч і зараз не легші. Ой, - виходячи із свої думок та згадок, промовила вона, - заговорюю я Вам зуби. Ви підійдіть до Зіночки, вона буде близько сьомої вечора, квартира 13, не пошкодуєте!

- Дуже Вам дякуємо! – відповів Юрко, - Здоров’ячка Вам!

- Дякую! І Вам! Буду я бігти, а то зараз «Украдене серце» почнеться, серіал який я постійно дивлюсь, - ніби пояснюючи, сказала старенька, - там таке зараз твориться! Ізабелла завагітніла, а Хуан відмовляється від неї, каже, що це не його дитина. От його мама гарно промила йому мізки! Що буде далі?! Тільки б з Ізабеллою все було гаразд, та така хороша дівчинка! Молода ще дуже і юна, а тут таке! Добренько, буду я іти! Будьте щасливі, мої хороші, - мовила вона і попрямувала до під’їзду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше