Лілії для Ліліт

Розділ 17.

Піднявшись із крісла, я підійшла до вікна та прочинила його. За ним загорявся яскравий сонячний ранок. Промені, що почали лягати на моє обличчя, із кожною секундою ще більше зігрівали тіло та пестили душу. Ніжні як сама весна, яскраві як літо та непередбачувані, як осінь. Я стала ніжитись цими промінчиками та летіти думками увись. Скільки разів воно гріло мене та дарувало надію, зараз воно відчувалось вже не таким близьким, але водночас все ж дуже бажаним.

- Ось така історія, - мовила я та позіхнула, навіть подрімати нам не вийшло.

Юра дивився на мене широко розплющеними очима і не міг мовити ані слова. Шок читався на його обличчі, а ще розгубленість. Він явно не міг усвідомити всього почутого.

- А, а ти ж… - спробував він заговорити, але зрозумівши, що не може зібратись із думками замовк.

Я ж, натомість, продовжила говорити.

- А що було далі, я розкажу пізніше, увечері, якщо буде можливість, зараз треба все ж таки привести себе у порядок і продовжити пошуки Ліни.

Юра, ніби зрозумівши, а може і напівавтоматично, піднявся і пішов у ванну.

Поки його не було, я змогла трохи полежати та зібратись із думками. Спогади нахлинули на мене бурхливою хвилею та змусили відчути той біль, яку я відчувала. Напевне найгірше, що тільки може бути, це знову і знову прокручувати у своїй голові уривки минулого, складаючи їх у картинку. Скільки разів би ти це не робив, все одно об’єктивно оцінити ситуацію не вдавалось. Усі пережиті емоції, слова, відчуття були як живими, наче я їх відчуваю тут, лежачи на ліжку, посеред міста кохання та ніжності. А мені, водночас, хотілось тільки заплакати від недоговореного, недоробленого, незрозумілого чи не відчутого до кінця.

Хапаючись за останню соломинку, яка тягнулась із минулого, я згадувала все що було. Зараз я ще й змогла це відчути і в серці і в душі. Від цих відчуттів я заплакала. Декілька сльозин, одна за одною, покотились по щоках, але я швидко їх витерла і заспокоїлась. Якось не хотілось ставати перед очі Юрка в такому розібраному морально вигляді.

Почувши, що душ більше не шумить у ванній, я миттю піднялась із ліжка. Як тільки двері відкрились, я швидко прошмигнула у середину і закрилась. Відчуття знову нахлинули на мене.

«Так і не дожила, не докохала, не доросла і потім знову все втратила тому що не зрозуміла всього!» - думала я і сльози із новою силою котились по обличчі. – «Чому ж вони так ранять зараз, коли минуло стільки часу?!» - запитувала я себе. – «Чому ж?!»

Поволі зібравши сили у кулак, привела себе у порядок та вийшла із ванни. Юра стурбовано глянув на мене і нічого не промовивши, підійшов до мене і міцно обійняв. І знову це відчуття абсолютної легкості та захищеності пронеслось по мені. В цей момент, наче весь вантаж минулого спадав у мене із душі, стаючи все меншим та меншим. А разом із ним, я поволі відпускала його. Не витримавши, я поцілувала Юру і знову опустила голову йому на плече. Він же продовжив лагідно проводити по моєму волоссю та плечах.

Ніжно дихаючи на волосся, що спадало біля вуха, він почав ним гратись. Від цього у мить стало дуже лоскотно і я розсміялась. Потерши вухо об його груди, я щасливо посміхнулась і чимдужче притиснулась до нього. І знову ця легкість, це дивне відчуття, що мені все під силу. І водночас спокій на серці.

Як би, все ж таки, не було великим бажання залишитись от так стояти посеред кімнати і грітись обіймами, але за вікном уже був день.

- Треба йти, Даша, - мовив Юрко і ще раз міцно обійняв мене.

Я поглянула на нього і здивувалась. Він був зібраним, усміхненим та веселим. Ніби і не було цієї безсонної ночі, моєї розповіді та дивовижних емоцій. Очі його світились, а обличчя посвітлішало.

- Звичайно, - відповіла і заходилась ходити по кімнаті, поволі збираючись.

Нарешті і я змогла вдихнути на повні груди та відчути полегшення.

«Тепер і пошуки будуть веселіші!» - подумала я та із надією глянула на юнака.

- З чого почнемо? – запитала я, наводячи макіяж.

- Навіть не знаю, - відповів він. – Є, правда, в мене один знайомий, який переїхав у Париж декілька років назад. Сам досить талановитий художник. В минулому Сергій Піддубний, а тепер просто Серж. Думаю, що він підкаже хоча б щось.

- Тоді добре, поїхали до нього.

Серж знаходився у кварталі Маре, неподалік Севастопольського бульвару. На одній із вулиць, назви якої я запам’ятати не змогла, він тримав свою студію. Мене здивувало тільки одне, доволі молодий на вигляд, можливо і дуже талановитий, але утримувати таку площу майже у центрі міста. Я поставила собі питанням чи не за дорого це, але побоюючись образити творчу натуру Сержа, я не наважилась поцікавитись у нього.

Наш талант, натомість, був патлатий, наче пудель, кучерявий та із дуже темним волоссям, яке, швидше за все, періодично фарбував, адже біля корінців на голові, я помітила, що він русявий. Очі були темно зеленими та віддавали якоюсь чи то тривогою, чи пересторогою, а можливо і романтичністю натури, але Серж це явно намагався приховати, постійно переводячи погляд у сторону. Про бороду і вуса я взагалі мовчу, такими пишними та довгими вони були.

По одному його вигляді можна було зрозуміти, що він декілька днів, а можливо і тижнів не покидав квартири. Сонний, патлатий, вдягнутий у зелену піжаму, яка з переду була заляпана фарбами, він нехотячи відчинив двері і здивувався не менше за нас.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше